Слава ЗСУ!

— Ви мусите зачекати, — сказала Еліанор. Тепер у її голосі не звучало гумору. — Світло провістить прибуття. Можуть бути й інші пертурбації. Двері відчиняться. І тоді прийде ваш візитер.

Ден із сумнівом подивився на двері в коридор, які й так стояли прочинені. Він завжди залишав їх прочиненими, щоби Аззі міг піти, коли захоче. Зазвичай той так і робив, щойно йому на заміну з’являвся Ден.

— Еліанор, може б, ви хотіли випити прохолодного соку?

— Я б не проти, якби там був… — почала вона, але раптом життя збігло з її обличчя, мов вода з продірявленої балії. Очі її втупилися в якусь точку понад його головою, а рот роззявився. Щоки запали, а щелепа відвалилася мало не до її курчачих грудей. Верхня вставна щелепа в неї також відпала і, зісковзнувши з нижньої губи, зависла у цій її страшелезній роззявленій усмішці.

«Срака, як же це швидко трапилося».

Обережно-акуратно він підчепив пальцем вставну щелепу і прибрав. Її губа витягнулася, а потім з тихеньким «плямк» повернулась на своє місце. Ден поклав щелепу на нічний столик, почав було підводитись, але потім знов сів. Він чекав того червоного марева, що його одна стара медсестра з Тампи називала «хапом»… немов це було забирання, а не відпускання. Його не з’явилося.

«Ви мусите зачекати».

Гаразд, це йому зробити неважко, принаймні якийсь час. Він спробував сягнути Абриного розуму, але не знайшов нічого. Можливо, це було добре. Вона вже могла докласти зусиль, щоб захистити свої думки. Або, можливо, його власна спроможність — його чутливість — минулася. Якщо й так, це не мало значення. Вона повернеться. Вона завжди поверталася, у всякому разі.

Він зачудувався (як вже робив це не раз), чому він ніколи не бачив мух на обличчі в жодного з гостей «Рівінгтон Хаусу». Може, тому, що нема тут такої потреби для нього? Тут у нього, врешті-решт, є Аззі. Цікаво, чи бачить щось таке Аззі отими своїми мудрими зеленими очиськами? Можливо, не мух, а таки щось? Мусив би.

«Чи голоси це наших мертвих друзів, чи просто грамофон?»

Так тихо на цьому поверсі цього вечора, а ще ж так рано! Ні гомону балачок зі спільного холу в кінці коридору. Ні звуків радіо або телевізора. Йому не чути було ні порипування кросівок Поула, ні притишених голосів Джини й Ендрії з їхнього медсестринського поста. Жоден телефон не задзвонив. А щодо його власного годинника…

Ден підніс руку до очей. Не дивно, що він не чує його тихесенького цокотіння. Годинник зупинився.

Флюоресцентна рама під стелею погасла, залишилася тільки настільна лампа Еліанор. Верхнє світло ввімкнулося знову, але почала затухати лампа. Вона знов розгорілася, а тоді разом погасли й вона і верхнє світло. Ввімкнулись… вимкнулись… ввімкнулись.

— Тут є хто-небудь?

Кухлик на нічному столику заторохтів, потім заспокоївся. Щелепа, яку він туди поклав, видала одне тривожне «клац». На ліжку Еліанор якісь дивацькі брижі перебігли простирадлом, немов щось під ним зненацька злякано ворухнулось. Подувом теплого повітря швидко цмокнуло Дена в шоку, і заразу ж все вщухло.

— Хто тут?

Серцебиття в нього лишалося рівномірним, але він відчував його у себе в шиї і на зап’ястках. Волосся на потилиці в нього густо нашорошилося. Раптом він зрозумів, що саме бачила Еліанор в свої останні миті: парад

(«примарних людей»)

мертвих, що входили до її кімнати з однієї стіни й виходили крізь іншу. Виходили? Ні, проминали. Він не знав Сеферіса, але знав Одена: «Смерть забирає … хто купається в грошах, хто напрочуд хороший, і тих, що підвішено їх і надійно, й красиво»[258]. Вона бачила їх усіх, і вони були тут…

Але немає їх тут. Він знав, що їх вже нема. Привиди, яких бачила Еліанор, пішли, і вона теж приєдналася до їх параду. Йому було сказано почекати. Ось він і чекає.

Двері в коридор хитнулись, повільно прикрившись. Натомість відчинилися двері ванної кімнати.

З мертвого рота Еліанор Улей пролунало єдине слово:

— Денні.

2

В’їжджаючи до міста Сайдвіндер, ви проминаєте щит, на якому написано: ЩИРО ВІТАЄМО НА ВЕРХІВЦІ АМЕРИКИ! Там не верхівка, але близько. За двадцять миль від того місця, де Східний схил стає Західним, від головного шосе відгалужується, звиваючись у північному напрямку, ґрунтова дорога. Над цим путівцем аркою висить дерев’яний щит з випаленими на ньому літерами, які повідомляють: ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО КЕМПIНГУ «ПРОЛІСОК»! ПОГОСТЮЙ У НАС, ПАРТНЕРЕ!

---

  258 Wystan Hugh Auden (1907—1973) — англо-американський поет; цілком цей його вірш має такий вигляд: «Як співали були поети журливо, юних смерть забирає й цнотливих, і тих, хто купається в грошах, і хто напрочуд хороший, і тих, що підвішено їх і надійно, й красиво».