Слава ЗСУ!

Тепер Дідо Флік зациклювався стрімко: ось він прозорий, потім суцільний, потім знову прозорий. Але щоразу прозорість затримувалася на довше, і чимдалі з нього щось зникало. Очі в нього були вибалушені, перелякані; тіло корчилося від болючих трансформацій, крізь які його переводило. Вона завжди дозволяла собі думати — десь на глибинному рівні мозку — в безсмертя Правдивого Вузла. Авжеж, кожні п’ятдесят або сто років хтось помирав — як, наприклад, Ганс-Руки-Геть, той великий тупий голландець, якого невдовзі по Другій світовій війні вбило струмом, коли під час урагану в Арканзасі обірвалася лінія електропередач, або Кейті Латочка, яка потонула, або Томмі Ваговоз, — але то були винятки. Зазвичай померлі завдячували цим власній бездумності. Так вона раніше завжди вважала. Тепер вона побачила, що була такою ж дурепою, як ті мугирські діти, що чіпляються за свою віру в Санта-Клауса й Великоднього Зайця.

Його вициклило назад у цілісність — стогнучого, плачучого, тремтячого.

— Зроби щось, щоб це припинилося, Розі-дівчинко, зроби щось. Це так боляче…

Раніше, ніж вона встигла щось відповісти — та й що вона могла насправді сказати? — він почав знову зникати, поки від нього не залишилося нічого, окрім контурів скелета і його прикрих, плаваючих очей. Вони — то було найгірше.

Роза спробувала сконтактуватися з ним подумки, втішити його таким способом, але там не було за що зачепитися. Там, де завжди був Дідо Флік — часто гарикливий, інколи ніжний, — тепер віяв тільки буран уривчастих образів. Роза відсахнулась від нього, тяжко вражена. І знову подумала: «Такого не може бути».

— Мо’, нам варт’ покласти цьому край, позбавити його мук, — промовила Велика Мо. Її нігті уп’ялися в руку Енні, але Енні, схоже, цього не відчувала. — Вколоти його чи ще якось. У тебе ж є щось у твоїм саквояжі, Горіху? Мусить же.

— Що це дасть? — голос Волоського Горіха звучав хрипло. — Може, якби раніше, але тепер все пішло надто швидко. У нього більше нема організму, в якому міг би циркулювати якийсь препарат. Якщо я зроблю йому заштрик у руку, за п’ять секунд ми побачимо мокру пляму в нього на постелі, от й усе. Найкраще залишити все, як воно йде. Це не триватиме довго.

Так і сталося. Роза нарахувала ще чотири повних цикли. На п’ятому навіть його кістки зникли. Якусь мить ще залишалися очні яблука, дивлячись спершу на неї, а потім перекотилися, щоб побачити Татка Крука. Вони висіли над подушкою, все ще прим’ятою недавньою вагою його голови, заяложеною крем-олією «Дикий корінь»[301], якої в нього, схоже, були невичерпні запаси. Вона пригадала, що Скнара Ґ якось їй казала, що він скупив його на «і-Беї»[302]. А щоб ти всрався, як маленький був, на «і-Беї»!

А тоді, повільно, зникли також і очі. Хоча, звісно, зовсім вони не зникли; Роза знала, що побачить їх пізніше цієї ночі, у своїх снах. Як і решта тих, хто стоять зараз біля смертного ложа Діда Фліка. Якщо вони взагалі зможуть заснути.

Вони чекали, ніхто не був цілком певен, що старий знову не проявиться перед ними, як той привид батька Гамлета, або Джейкоба Марлі[303], або якийсь інший, але там залишалися лише вм’ятина від його зниклої голови, плями від тоніка для волосся та плескаті тепер, закаляні сечею і лайном сімейні труси, що були на ньому.

Мо вибухнула дикими риданнями й зарилася головою в рясні груди Енні Фартушок. Це почули ті, що стояли надворі, і почав один голос (Роза так ніколи й не дізналася чий). До нього приєднався другий, потім третій, четвертий… Невдовзі всі вони разом скандували під зорями, і Роза відчула, як дикий холод зазміївся вгору їй по спині. Вона намацала руку Крука і стиснула її.

Включилася Енні. Слідом Мо, придушеним голосом. Горіх. А тоді й Крук. Роза Циліндр набрала повні груди повітря і додала свій голос до решти.

«Лодсам ханті — ми обрані.

Каханна різоне ханті — ми щасливці.

Саббатха ханті. Саббатха ханті. Саббатха ханті.

Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі».

5

Пізніше Крук прийшов до її «ЕрфКрузера».

— Ти не поїдеш на Схід, це точно?

— Ні. За старшого там будеш ти.

— Що ми робитимемо зараз?

— Триматимемо жалобу, звичайно. На жаль, ми можемо йому подарувати лише два дні.

Традиційно це мусило тривати сім: не злягатися, не теревенити пустого, не приймати духу. Тільки медитація. Потім прощальне коло, де кожен зробить крок вперед, розкаже якийсь один свій спогад про Діда Джонаса Фліка і покладе отриману від нього річ або таку, що була з ним якось пов’язана (Роза вже вибрала свою, той перстень з кельтськими символами, що Дідо подарував їй, коли ця частина Америки ще була індіанською територією, а її саму знали як Ірландську Розу). Тіла ніколи не було, коли помирав хтось з їхнього Племені, тож замість нього слугували ці пам’ятні речі. Їх загортали у біле полотно і ховали в могилі.

---

  301 «Wildroot Cream-Oil» — тонік для волосся, особливо популярний у 1940—1950-х рр.

  302 «eBay» — інтернет-аукціон, де будь-хто може виставити на продаж і купити будь-яку не заборонену законом річ або послугу.

  303 Jacob Marley — привид померлого персонажа «Різдвяної історії» (1843) Чарлза Діккенса (1812—1870).