Слава ЗСУ!

Роза любила вимкнути світло і приймати душ у темряві. Вона з’ясувала, що так їй найкраще думається, і саме з цієї причини вона поспішила в душ, щойно отримала тривожний дзвінок собі на мобільний о першій дня за Гірським часом[348]. Вона ще вірила, що все йде добре, але вже почали проростати деякі сумніви, як ті кульбабки на перед тим бездоганному моріжку. А якщо та дівчина ще кмітливіша, ніж їм гадалося… або якщо вона запевнить собі чиюсь допомогу…

Ні. Не може такого бути. Вона духоголова, це напевне — духоголовіша за всіх духоголових, — але ж вона всього лиш дитина. Мугирська дитина. У будь-якому разі, все, що могла наразі зробити Роза, це чекати розвитку подій.

Після п’ятнадцяти освіжаючих хвилин вона вийшла, висушилася, обмоталася пухнастим лазневим простирадлом і вирушила назад до автодому зі своїм одягом в руках. Едді Коротун і Велика Мо прибирали на барбекю-майданчику після чергового прегарного обіду. Не їх провина, що ні в кого нема апетиту після того, як ще у двох Правдивих з’явилися ті кляті червоні плямки. Вони їй помахали. Роза було задерла руку, щоб помахати їм у відповідь, та тут в її голові вибухнув динамітний заряд. Вона повалилася, штани і сорочка випали їй з руки. Її лазневе простирадло розчахнулося.

Роза це ледь зауважила. Щось трапилося з рейдерською командою. Щось погане. Щойно почало прояснюватися їй в голові, вона почала ритися в кишені своїх зжужмлених штанів, нашукуючи мобільний. Ще ніколи в житті вона не шкодувала так сильно (і так гірко), що Татко Крук не здатний до дальньої телепатії, але — за кількома винятками, такими, як вона сама — цим даром, схоже, володіли тільки духоголові мугирі, такі, як та дівчина в Нью-Гемпширі.

Едді й Мо кинулися до неї. Слідом за ними бігли Довгий Пол, Тиха Сарі, Мітка Чарлі й Арфіст Сем. Роза вдарила по клавіші швидкісного набору на телефоні. За тисячі миль звідси Крук озвався вже на половині гудка.

— Алло, ви подзвонили Генрі Ротмену. Я не можу поговорити з вами зараз, але якщо ви залишите свій номер і коротке повідомлення…

Трясця її курві-матері, голосова пошта. Що означало — його телефон або вимкнутий, або поза доступом. Роза могла закластися, що останнє. Гола, навколішках на землі, п’яти уп’ялися їй ззаду в кульші, рукою, вільною від телефону, вона ляснула себе по лобі.

«Круче, де ти? Що ти робиш? Що відбувається?»

15

Чоловік у широких штанях і майці вистрелив зі свого пістолета в Дена. Чвахнуло стиснутим повітрям, і раптом в спину Гоппі встряла коротка стріла. Ден підняв свій «Ґлок» з руїн пікнікового кошика і теж вистрелив. Парубок в широких штанях отримав кулю в груди і поточився назад, крекнувши, і в той же час крізь сорочку в нього на спині бризнули дрібні краплини крові.

Єдиною, хто залишився на ногах, була Енді Стайнер. Вона обернулася, побачила остовпілого Дейва Стоуна і кинулася на нього, стискаючи в кулаку шприц, як кинджал. Її зав’язане в хвіст волосся метлялося, наче маятник. Вона верещала. Для Дена все ніби уповільнилося і набуло прозорої чіткості. Йому вистачило часу побачити, що пластиковий ковпачок так і стирчить на голці, і подумати: «Що ж воно за клоуни такі, ці люди?» Відповідь, звісно, була, що зовсім вони ніякі не клоуни. Вони мисливці, абсолютно не звиклі до спротиву з боку своєї здобичі. Але ж, зрозуміло, діти зазвичай були їхньою ціллю, і до того ж ті, що не мали жодних підозр.

Дейв застигло дивився на виючу гарпію, що летіла на нього. Ймовірно, його пістолет був порожнім; чи ще більш імовірно, перший спалах виснажив його власну норму. Ден підняв свій пістолет, але не вистрелив. Надто великими були шанси промазати в татуйовану леді й поцілити в Абриного батька.

Аж раптом з лісу вискочив Джон, вдарившись у спину Дейву, штовхнувши того на набігаючу жінку. Її крики (люті? відчаю?) вибило з неї шквалом ґвалтовно витуреного повітря. Вони обоє покотилися. Шприц відлетів убік. Коли Татуйована Жінка поповзла рачки по нього, Джон вгатив їй збоку в голову прикладом оленячої рушниці Біллі. То був збурений адреналіном удар з усієї сили. Хруснула її зламана щелепа. Обличчя її з’їхало наліво, одне око вибалушилося з очниці у злостивому здивуванні. Вона розпласталася і перекинулась на спину. Кров дзюрила з кутиків її рота. Пальці в неї стискалися й розтискалися, стискалися й розтискалися.

Джон випустив рушницю і обернувся до Дена, ошелешений.

— Я не хотів бити її так сильно! Господи-Ісусе, я був такий наляканий!

---

  348 Зона Гірського часу охоплює кілька провінцій Канади і штатів США, відстаючи взимку від Гринвіча на 7 годин, а влітку на шість.