Слава ЗСУ!

— Чудова вечірка, хіба ні? — промовив він, і в усмішці розсунулися його губи.

Вона закричала знову і ввігнала серп йому в ліву скроню. Криве лезо увійшло глибоко і там застрягло, але ніякої крові не було.

— Подаруй нам поцілунок, дорогенька, — промовив Горес Дервент. З-поміж губ вивалилися білі рештки його язика. — Так багато часу минуло відтоді, як я востаннє був з жінкою.

Коли клоччя сяючих гнилизною губ Гореса Дервента злилися з губами Сарі, його пальці зімкнулись навкруг її горла.

8

Роза побачила, як хитнулись і закрилися двері сарайчика, почула крик і зрозуміла, що тепер вона насправді одна. Скоро, можливо, за кілька секунд, дівчинка повернеться сюди і їх буде двоє проти одної. Вона такого дозволити не могла.

Вона подивилася вниз на чоловіка і зібрала всю свою підживлену духом силу.

(«души себе роби це зараз же»)

Руки Дена почали підніматися до його горла, проте занадто повільно. Він опирався їй, і то доволі успішно, що бісило. Вона могла б очікувати битви від того сучого дівчиська, але цей мугир там, унизу, був уже дорослим. Вона мусила б легко, як туман, відмести ті рештки духу, що в нім залишались.

Та все ж таки вона перемагала.

Його руки дійшли до грудей… плечей… нарешті до його горла. Там вони вагалися — вона почула, як він хекає від напруження. Вона посилила навіювання, і руки вчепилися, передавлюючи йому трахею.

(«так добре ти завадливий байстрюк дави дави … і дави»)

Щось вдарило її. Не кулак; це вчулося більше схожим на різкий подув щільно стиснутого повітря. Вона роззирнулась навкруги і не побачила нічого, хіба що якесь миттєве майоріння, яке тут же пропало. Менше трьох секунд, але достатньо, щоб зруйнувати її концентрацію, а коли вона обернулася назад до поручнів, вже повернулася дівчина.

Цього разу був уже не подув повітря; тепер з’явилися руки, одночасно маленькі й великі. Вони приклалися до її попереку. Вони штовхали. Суче дівчисько і її друг діяли разом — саме те, чого Роза так хотіла уникнути. Глист страху почав розкручуватися в її шлунку. Вона спробувала відступити від поручнів і не змогла. Всіх її сил вистачало тільки на те, щоб твердо стояти, а без допомоги, без підтримки Правдивих вона не думала, що зможе робити це довго. Зовсім недовго.

(«якби не той подув повітря… це був не він, а її тут ще не було…»)

Одна з рук залишила поперек Рози і збила циліндр з її голови. Роза завила від такого приниження — ніхто не торкався її капелюха, ніхто! — і на мить мобілізувала достатньо сил, щоб, хитаючись, почати відсовуватися від поручнів до центру платформи. Але тут маленькі руки повернулися їй на поперек і почали пхати її знову вперед.

Вона дивилася вниз, на них. У чоловіка очі були заплющені, він зосереджувався так напружено, що жили напнулися в нього на шиї і піт стікав по щоках, наче сльози. Натомість очі дівчини були широко розкриті й нещадні.

Вона уважно дивилася вгору, на Розу. І посміхалася.

Роза відштовхнулась назад щосили, але з тим самим результатом вона могла б штовхатися проти кам’яної стіни. Такої, що безжально посувала її вперед, поки її живіт не притиснувся до поручнів. Вона почула, як вони рипнули.

Їй майнула думка, тільки на коротку мить, спробувати перемовини. Про те, щоб сказати дівчині, що вони могли б працювати разом, започаткувати новий Вузол. Що, замість того, аби померти у 2070 чи в 2080 році, Абра Стоун могла б прожити тисячу років. Дві тисячі. Але що могло з цього вийти доброго?

Чи була бодай колись хоч єдина дівчина-підліток, яка б почувалася менше, ніж безсмертною?

Отже, замість перемовин чи прохань пощади, вона зневажливо закричала тим, унизу:

— Хер вам! Хер вам обом!

Жахлива посмішка дівчини ще поширшала.

— О ні, — відповіла вона. — Це ти хером вдавилася.

Не рип цього разу; пролунав тріск, як рушничний постріл, а далі вже Роза Циліндр падала.

9

Вона вдарилася об землю найперше головою й відразу ж почала зациклюватися. Голова в неї перекосилася набік («Як її циліндр», — подумав Ден), вона стирчала на переламаній шиї ледь не під безжурним кутом. Ден тримав за руку Абру — за плоть, що й собі з’являлася і зникала, оскільки дівчина також пробувала циклічно між заднім ґанком свого будинку і «Дахом Світу», — і вони дивилися разом.

— Це боляче? — запитала Абра в помираючої жінки. — Сподіваюся, що так. Я сподіваюся, що це дуже боляче.