Слава ЗСУ!

Видінь не було жодних.

Відбивши на таймері час закінчення роботи, Ден повів Біллі повечеряти до «Чак-Воза»[79], де замовив їм обом стейки. Біллі зі свого боку запропонував купити пиво. Ден похитав головою.

— Тримаюся подалі від алкоголю. Не без причин, бо щойно розпочну, зупинитися інколи буває важко.

— Ти міг би про це побалакати з Кінгслі, — сказав Біллі. — Він через випивку довів себе до розлучення ще років з п’ятнадцять тому. Зараз він у повнім порядку, от тільки дочка з ним так і не балакає.

За обідом вони пили каву. Багато кави.

Ден повертався до свого лігвища на третьому поверсі на Еліот-стрит втомлений, повний гарячої іжі й радий тому, що тверезий. Телевізора в його кімнаті не було, але ще залишалася остання частина роману Сендфорда, тож він і поринув у нього з головою на пару годин. Вуха залишалися нашорошеними щодо вітру, але той не здіймався. Йому подумалося, що буря минулої ночі була останнім залпом зими. І це було чудово, як на нього. Він ліг о десятій і майже негайно заснув. Вранішній візит до «Червоного яблука» здавався йому тепер туманним, наче він ходив туди у стані гарячкового марення, а тепер та гарячка минулася.

18

Він прокинувся невдовзі після півночі не від звуків вітру, а тому, що йому не терпілося висцятися, як якомусь біговому коню. Він піднявся, почовгав до ванної кімнати і ввімкнув за її дверима світло. Циліндр стояв у ванні, і був він наповнений кров’ю.

— Ні, — шепнув Ден. — Це мені сниться.

Можливо, подвійне сновидіння. Або потрійне. Навіть почвірне. Було дещо, про що він тоді не сказав Емілеві Кеммеру: він боявся, що врешті-решт може загубитися в лабіринтах фантомного нічного життя, ніколи не знайшовши звідти виходу знову.

«Все, що ми бачимо й що уявляємо собі, — це лише сон у іншім сні».

От тільки зараз усе насправді. Також і цей капелюх. Ніхто інший його не побачив би, але це нічого не змінювало. Цей капелюх був справжнім. Він існував десь у світі. Ден це розумів.

Боковим зором він зауважив щось написане на дзеркалі над умивальником. Щось написане губною помадою.

«Треба змусити себе не поглянути туди».

Надто пізно. Голова вже повернулася; він навіть почув, як у нього в шиї рипнули жили, наче старі дверні завіси. Та яке це мало значення? Він і так знав, що там написано. Місіс Мессі пощезла, Горес Дервент пощез, вони були надійно замкнені у скриньках, які він тримав у найдальших глибинах свого мозку, але «Оверлук» все ще з ним не покінчив. На дзеркалі було написано, і то не губною помадою, а кров’ю, єдине слово.

АРАК

Під ним, у раковині, лежала вимазана в крові майка з логотипом «Атланта Брейвз».

«Це не припиниться ніколи, — подумав Ден. — «Оверлук» згорів, і найжахливіші з його насельників потрапили під замок до скриньок, але я не можу позбавитися сяйва, бо воно не просто в мені, воно є мною. Без алкоголю, який його принаймні приглушає, ці видіння триватимуть доти, аж поки я врешті не збожеволію».

Він дивився у дзеркало на власне обличчя із завислим перед ним, мов клеймо на лобі, словом АРАК. Ніякий це не був сон. У його раковині лежала майка вбитого хлопчика, а у ванні стояв повний крові капелюх. Божевілля вже було поряд. Він бачив його наближення у власних вирячених очах.

А тоді, наче промінь ліхтаря серед темряви, голос Хеллорана:

«Синку, ти можеш побачити деякі речі, але вони як картинки в книжці. Ти не виявив безпомічності в «Оверлуку», коли був зовсім малюком, не безпомічний ти й зараз. Далебі ні. Заплющ очі, а коли знову їх розплющиш, все це лайно пощезне».

Він заплющив очі й почекав. Намагався рахувати секунди, але дійшов тільки до чотирнадцяти, а тоді вже цифри загубилися в бентежному ревінні його думок. Він майже очікував, що ось-ось руки — певне, когось, кому належав цей капелюх, — зімкнуться на його горлі. Але залишався стояти на місці. Йому дійсно не було куди йти.

Зібравши усю свою хоробрість, Ден розплющив очі. У ванні було порожньо. У раковині було порожньо. Нічого не було написано на дзеркалі.

«Але воно повернеться. Наступного разу можуть бути її туфлі — оті сандалії на корці. Або я побачу її у ванні. Чому ні? Я ж у ванні побачив місіс Мессі, а вони обидві померли однаковим способом. Хіба що я не крав у місіс Мессі ніяких грошей, не ошукував її».

— Я витримав цілий день, — повідав він порожній кімнаті. — Це вже багато.

---

  79 «Chuck Wagon» — пересувна їдальня; назва бере початок від похідної кухні на возі, з якої 1866 р. почав годувати своїх ковбоїв техаський ранчер Чак Гуднайт.