Слава ЗСУ!

Ден подумав: «Мама».

Ден подумав: «Цукейки».

Він побачив червоний гаманець і зворушливу пачку харчових купонів. Сімдесят доларів, вистачить на чотириденну пиятику. П’ятиденну, якщо їх акуратно поділити на частки, а витрати на їжу звести до елементарного мінімуму. Він побачив ті гроші спершу в своїй руці, а потім як вони зникають в його кишені. Він побачив хлопчика у майці «Брейвз», з обвислим підгузком.

Він подумав: «Хлопчика звали Томмі».

Він подумав, не вперше і не востаннє: «Я ніколи нікому про це не розкажу».

— Денно? Є щось таке, про що ти хотів би мені розказати? Я думаю, що є. Не знаю, як давно ти тягаєш за собою ту гидотну херню, але ти можеш залишити її зі мною і піти звідси, полегшавши на сто фунтів. Саме так це працює.

Він подумав про те, як хлопчик подріботів до матері…

(«Діні, її ім’я було Діні»)

і як, навіть глибоко у своєму п’яному сні, вона його обняла і пригорнула до себе. Вони лежали лицем до лиця у сонячних променях, які пронизували брудне вікно спальні.

— Нічого такого немає, — сказав він.

— Відпусти його, Дене. Кажу тобі як твій друг, а разом і як твій спонсор.

Ден упевнено дивився на чоловіка навпроти і не казав нічого.

Кейсі зітхнув:

— Скільки разів на своїх зібраннях ти чув, як хтось казав, що людина хвора рівно тією ж мірою, як її таємниці? Сто разів? Чи, либонь, цілу тисячу? З усіх старезних банальностей АА це, мабуть, найстаріша.

Ден не казав нічого.

— Кожен з нас має дно, — сказав Кейсі. — Одного дня тобі доведеться розказати комусь про власне. Якщо ти цього не зробиш, десь далі на своєму шляху ти врешті-решт опинишся в якомусь барі з чаркою в руці.

— Пророцтво прийнято, — сказав Ден. — Ну, а тепер ми вже можемо поговорити про «Ред Сокс»?

Кейсі поглянув собі на годинник.

— Іншим разом. Мені треба йти додому.

«Правильно, — подумав Ден. — До свого собаки і золотих рибок».

— Гаразд, — він вхопив чек раніше, ніж це встиг зробити Кейсі. — Іншим разом.

4

Повернувшись до своєї кімнати в баштиці, Ден ще довго дивився на чорну дошку, перш ніж взятися неспішно витирати те, що було на ній написано:

Вони вбивають хлопчика-бейсболіста!

Коли дошка стала знову чистою, він запитав:

— Що це за хлопчик-бейсболіст такий?

Відповіді не було.

— Абро? Ти ще тут?

Ні. Але ще недавно вона тут була; якби він повернувся зі своєї ніякової зустрічі з Кейсі на десять хвилин раніше, він міг би побачити її ефемерний силует. Та чи приходила вона до нього? Ден так не думав. Це здавалося категорично божевільним, але він гадав, що вона приходила до Тоні. Котрий колись, у старі часи, був його невидимим другом. Тим, який інколи приносив видіння. Тим, який інколи застерігав. Тим, який потім виявився глибшою і мудрішою версією його самого.

Для хлопчика, який намагався вижити в готелі «Оверлук», Тоні був старшим братом-захисником. Іронія полягала в тому, що тепер, із залишеним позаду пияцтвом, Деніел Ентоні Торренс став уже цілком дорослим, а Тоні так і був дитиною. Можливо, навіть тим легендарним «внутрішнім дитятком», про якого безустанно торочать гуру руху Нью-Ейдж. Ден мав підозру, що ідеєю внутрішньої дитини послуговуються для того, щоби виправдати величезний егоїзм і деструктивну поведінку (те, що Кейсі називав синдромом «хочу оце, й відразу»), але водночас він не сумнівався, що дорослі чоловіки і жінки зберігають десь у глибині себе всі стадії свого розвитку — не тільки внутрішню дитину, але й внутрішнє немовля, внутрішнього підлітка і внутрішнього повнолітнього юнака. І якщо ця таємнича Абра приходить до нього, чи не природно, що вона прослизає повз його дорослий розум, шукаючи когось свого віку?

Товариша в іграх?

Чи навіть захисника?

Якщо так, то Тоні раніше вже виконував таку роботу. Але чи потребує вона захисту? Безумовно, був присутній душевний біль

(«вони вбивають хлопчика-бейсболіста»)

у цьому її посланні, але душевний біль — природна річ поряд із сяйвом, як це відкрилося Денові багато років тому. Звичайним дітям не було властивим знати й бачити так багато. Він міг би її розшукати, можливо, спробувати дізнатися більше, але що він скаже її батькам? «Привіт, ви мене не знаєте, але я знаю вашу дочку, вона вряди-годи відвідує мою квартиру і ми з нею стали нівроку приятелями».