Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Санчо, обсипаючи його тисячами поцілунків у лоб і в щоки, а герцог, герцогиня й усі, хто при цьому був, виявляли' превелике задоволення. Колісниця рушила, і вродлива Дульсінея, проїжджаючи, схилила голову перед герцогами, а Сан-чові віддала низенький реверанс.
Тим часом заходив веселий радісний ранок. Польові квітки випростались і порозкривали свої маківки, кришталева волога струмків дзюрчала по білих і сірих гальках та несла свою данину до річок, що її чекали. Весела земля, чисте небо, прозоре повітря — кожне нарізно і все разом свідчило про те, що наступний день буде ясний і світлий. Герцоги, задоволені полюванням і тим, що їхні наміри так щасливо і вдало виконано, вирушили продовжити свої жарти, бо вони завдавали їм більшої втіхи, ніж звичайна дійсність.
РОЗДІЛ XIX
У герцога був дворецький, людина дуже дотепна й великий жартівник. Це він удавав Мер-ліна, слав вірші, доручив одному з пажів роль Дульсінеї та влаштував усі подробиці пригоди, яку оце наведено. Він же вигадав, з доручення своїх панів, ще й іншу витівку, таку цікаву, яку тільки можна уявити.
Одного дня по обіді, після того, як прибрали зі столу й усі вже довго розважалися цікавими розмовами з Санчо, залунали сумні звуки флейти і глухі, неприємні удари в барабан. Всі, здавалося, були вражені цією невиразною войовничою і смутною музикою, а особливо Дон Кіхот, що схвилювався і не міг сидіти на своєму місці.
Та й треба сказати, музика справді була надзвичайно журна та жаліслива. Тим часом, як усі сиділи здивовані й збентежені, в сад увійшло два чоловіки в траурних убраннях із довгими шлейфами. Вони били у великі барабани, теж укриті чорним; поруч них ішов флейтист у такій самій чорній одежі, а за ними трьома виступала велетенська на зріст людина, не стільки одягнена, скільки загорнена в чорну мантію з надзвичайно довгим шлейфом. Мантію оперізувала широка, теж чорна перев’язь, і на ній висів величезний ятаган74 у чорних ножнах із чорним різьбленням. Обличчя велетня було вкрите прозорим чорним серпанком, крізь який була видна дуже довга, біла, як сніг, борода. Він ішов дуже поважно й спокійно у такт барабана. Його великий зріст, його постава, його чорнота і його почет могли здивувати й здивували всіх, що, не знавши, хто він такий, дивилися на нього. Урочисто й поволі підійшов він до герцога, що разом з усіма, стоячи, чекав його, і став на коліна. Та герцог рішуче відмовився говорити з ним, поки він не встане. Тоді велетенська мара звелася на ноги, скинула серпанок з обличчя, при чому показала страшну довжелезну, величезну й патлату бороду, якої ніде ще досі не бачило людське око, і широкі та могутні груди, з яких вирвався силенний та гучний голос; втупивши очі в герцога, старий сказав:
— Великий і могутній сеньйоре, мене звуть Трі-фальдін, а також Біла Борода. Я зброєносець графині Тріфальді, а називають її ще й дуенья До-лоріда. Вона доручила мені з'явитися до вашої ясновельможності і спитати, чи не буде ваша ласка дати їй дозвіл і змогу ввійти сюди та розказати про своє найновіше й найдивніше нещастя, яке тільки може уявити собі найпохмуріша думка в світі. Але насамперед вона хоче знати, чи є у вашому замку славетний і ніколи не переможений рицар Дон Кіхот Ламанчський. Вона, шукаючи його, прийшла до ваших володінь пішки й нічого не ївши аж із самого королівства Кандаї, а це ж могло статися або якимось дивом, або якимись чарами. Вона спинилася біля воріт цієї фортеці і чекає тільки вашого ласкавого дозволу, щоб увійти. Я скінчив.
Сказавши це, він одкашлявся, провів обома руками зверху донизу по своїй бороді і стояв спокійно, ждучи відповіді герцога, а вона була така:
— Багато днів уже, добрий зброєносцю Трі-фальдін Біла Бородо, як повідомили нас про біду, що спіткала сеньйору графиню Тріфальді, яку чарівники примусили зватися дуеньєю Долорі-дою. Ви можете переказати їй, дивоглядний зброєносцю, хай вона ввійде, і що тут є й відважний рицар Дон Кіхот Ламанчський, а від його великодушної вдачі вона може з певністю сподіватися всякої підтримки та допомоги.
Почувши таке, Тріфальдін знову схилив коліна і подав знак флейтистові й барабанщикам почати свою музику, в супроводі якої такою самою ходою, як увійшов, він і вийшов із саду, залишивши всіх здивованими його виглядом та поводженням.
РОЗДІЛ XX
