Слава ЗСУ!

— Я казала вже, — відповіла Тріфальді, — що коли їздець поверне кілок, то й кінь повертається в той бік, куди кілок повернуто.

— Я хотів би побачити його, — сказав Санчо, — але думати, що я збираюсь на нього сідати, чи то в сідло, чи то позаду, — однаково, що шукати на вербі кислиць. Я ледве всиджу на Сірому, на в’ючному, м’якому, як шовк, сідлі, а ви хочете, щоб я сів на дерев’яні крижі без жодної подушки чи підстилки. Не хочу я молотитись, щоб звільнити когось від бороди. Хай кожен голиться, як йому завгодно, а я й думки не маю й ти разом із моїм сеньйором, тим більше, гадаю, що я не потрібен для гоління цих борід так, як був потрібен, щоб зняти чари з моєї сеньйори Дульсінеї.

— Ні, потрібні, друже, — відповіла Тріфаль-ді, — і такі потрібні, що без вас, на мою думку, ми нічого не досягнемо.

— Добридень вам, — сказав Санчо. — Яке ж діло зброєносцям до пригод їхніх панів? Вони здобудуть собі слави, а нам лишаться самі труднощі. Якби то історики писали ще: «Такий-от рицар довершив таку й таку пригоду, але за допомогою свого такого-от зброєносця, без якого кінчити її було б неможливо». Таж ні! Вони просто пишуть: «Дон Параліпоменон переміг шістьох велетнів», навітьне називаючи імені його зброєносця, що був при всьому тому, ніби його й на світі зовсім не було. Тепер, сеньйори, я знову кажу, що мій сеньйор може їхати сам, і щасти йому Боже, а я лишуся тут із сеньйорою герцогинею; і дуже можливо, що, як він повернеться, справа і з сеньйорою Дульсінеєю посунеться вже на одну третю або п’яту частину, бо я маю надавати собі тим часом стільки батогів, що на тому місці вже й волосся не ростиме.

— А проте, добрий Санчо, — сказала герцогиня, — вам доведеться поїхати з вашим паном, коли буде потреба й коли вас проситимуть гідні люди. Не лишатися ж із бородами цим сеньйорам через вашу полохливість, тож буде сором!

— Ще раз добридень вам! — мовив Санчо. — Якби цю милість треба було робити для яких-небудь самотніх дівчат або для дітвори із сирітського дому, то можна ще завдати собі деякого клопоту, але клопотатися для того, щоб зняти бороди дуеньям, — біс його матері!

— Досить про це, — сказав Дон Кіхот. — Я сподіваюся, сеньйоро Тріфальді й усі інші, що не

бо гляне на ваше лихо прихильним оком, і Сан

чо зробить те, що я йому накажу; нехай лише з’явиться Клавіленьо, і я побачуся з Маламбруно. Ніяка бритва не поголить вас так добре, як я зрубаю з пліч голову Маламбруно, бо Бог терпить лихих людей, та не назавжди.

РОЗДІЛ XXII

про полбу Клавіленьо іі кінець цієї довгої пригоди

Тим часом зайшла ніч, і разом із нею наближався час, коли мав з’явитися славний кінь Клавіленьо, запізнення якого починало вже турбувати Дон Кіхота. Йому здавалося, що Маламбруно не посилає коня або страхаючись поєдинку, або тому, що він не той рицар, якому призначено цю пригоду. Аж ось у сад увійшло четверо дикунів, усі вкриті зеленим плющем і з величезним дерев’яним конем на плечах. Коли вони поставили коня на землю, один із дикунів сказав:

— Нехай сяде на цю штуку рицар, у якого вистачить на це відваги.

— Тоді я не сяду на нього, — сказав Санчо, — у мене й відваги не вистачить і, крім того, я не рицар.

— А на крижі, — далі- мовив дикун, — повинен сісти зброєносець, якщо рицар його має. І нехай він покладається на славного Маламбруно,

бо, крім його меча, рицареві нічого не загрожуватиме. Щоб знятися в повітря й добутися до Маламбруно, що чекає їх, слід повернути кілок, що на шиї у коня, а щоб їм через височінь не запаморочило голову, вони повинні зав’язати со

бі очі і так їхати, аж доки заірже кінь, і це визначить кінець їхньої подорожі.

Сказавши це, вони покинули Клавіленьо і, зграбно ступаючи, вийшли з саду тією самою дорогою, що й увійшли. Долоріда, коли побачила коня, мало не плачучи, сказала Дон Кіхотові:

— Хоробрий рицарю, Маламбруно додержав слова; кінь тут; наші бороди ростуть; і кожна з нас кожною волосинкою свого волосся благає тебе поголити й постригти нас, бо тепер лишається тільки, щоб ти зі своїм зброєносцем сів на коня й щасливо розпочав свою подорож.

— Я зроблю це, сеньйоро графине Тріфальді, від щирого серця і з великою охотою, не дбаючи навіть про подушку для сідла і про шпори, щоб не гаяти часу, бо так я хочу бачити вас, сеньйоро, і всіх цих дуеній чистими, без бороди.

— А я, — сказав Санчо, — не зроблю цього ні з великою, ні з малою охотою і ні в якому разі. Коли ж це гоління неодмінно вимагає, щоб я зліз на коня, то моєму панові доведеться шукати собі іншого зброєносця для супроводу, а цим сеньйорам — іншого способу поголити свої обличчя. Я — не чаклун, щоб літати повітрям, і що скажуть мої остров’яни, коли довідаються, що їхній губернатор їде в прогулянку разом із вітром? До того ж, звідси до Кандаї три тисячі миль із гаком, і якщо кінь запізниться або велетень розлютується, ми повернемось не раніше як через шість років, а за такий час ні один острів у світі мене не впізнає. Я хочу сказати, що мені добре у цім домі, де зо мною так ласкаво поводяться і від господаря якого я сподіваюся великої милості зробити з мене губернатора.