Слава ЗСУ!

Обдурений Дон Кіхот лічив удари й не пропустив жодного, підрахувавши, що разом з батогами минулої ночі вони становлять три тисячі двадцять дев’ять. Здавалося, сонце встало раніше, щоб бачити цю жертву, і під його світлом вони поїхали далі.

Дон Кіхот нетерпляче чекав дня, сподіваючись натрапити по дорозі на свою сеньйору Дульсінею в її справжньому образі. Цілий день він раз у раз підходив до кожної жінки, які зустрічалися дорогою, і пильно придивлявся, чи то не Дульсінея Тобоська, бувши певен, що обіцянки Мерліна не можуть бути брехливі. З такими думками та бажанням з’їхали вони на горбок, звідки видно було їхнє село, і Санчо, тільки побачивши його, став навколішки й промовив:

— Розплющ свої очі, сподівана батьківщино, і глянь на свого сина Санчо Пансу, що повертає до тебе, хоч і не який багатий, але дуже вибитий батогами. Візьми в обійми і прийми також свого сина Дон Кіхота, що був переможений чужою рукою, але й сам переміг себе; а це, як він мені каже, найбажаніша перемога. Я везу з собою гроші, і хоч мені й дали добрих батогів, зате я добре проїхав верхи.

— Кинь ці дурниці, — сказав Дон Кіхот, — та вступимо правою ногою в наше село. А там ми вже дамо волю своїй уяві й складемо план пастушого життя, яким маємо жити.

В’їжджаючи в село, Дон Кіхот побачив, що коло однієї клуні сперечаються два хлопці; один з них казав другому:

— Не турбуйся, Перікільо, однаково ти її не побачиш усе своє життя.

Почувши таке, Дон Кіхот звернувся до Санчо й мовив:

— Чи чув ти, друже, як цей хлопчисько сказав: «ти не побачиш її все своє життя»?

— Ну, добре,— відповів Санчо, — а нам яке діло до того, що він каже?

— Як? — відказав Дон Кіхот. — Хіба ж ти не бачиш, що ці слова, коли їх пристосувати до моїх намірів, свідчать про те, що я ніколи не побачу Дульсінеї?

Санчо хотів відповісти, але йому перешкодив заєць, за яким бігло багато мисливців і гончаків, а він тікав цим полем і з переляку хотів заховатися між ногами у Сірого. Санчо схопив його голими руками і віддав Дон Кіхотові, а той сказав:

— Поганий знак! Заєць тікає, гончаки женуть його; не з’явиться Дульсінея.

— Чудний ви, ваша милосте! — мовив Санчо. — Скажімо, цей заєць є Дульсінея Тобоська, а ті гончаки — злі чарівники, що обернули її на селянку. Вона тікає, я її впіймав і віддаю вашій милості, а ви тримаєте її в своїх обіймах та голубите. Який же тут поганий знак чи яке лихо це віщує?

Хлопці, що сперечалися, підійшли подивитися на зайця, і Санчо спитав у одного з них, за віщо вони посварились. Той, що казав: «не побачиш її все життя», відповів, що він забрав у другого клітку з цвіркунами й не збирається повернути її ніколи. Санчо вийняв з кишені чотири квар-тоси, дав їх хлопцеві за клітку, а,клітку віддав Дон Кіхотові, мовивши:

— Ось, сеньйоре, зламано й знищено ті віщування, які, на мою думку, стосуються наших справ, як торішній сніг. Якщо пам’ять мене не зраджує, я пригадую, наш священик казав, що розумні люди не звертають уваги на такі дурниці. Та й ви самі, ваша милосте, колись говорили, що тільки дурні надають ваги віщуванням. Немає рації ще на цьому спинятися; рушаймо далі та їдьмо додому.

Наблизившись, мисливці попросили віддати їм зайця. Дон Кіхот оддав, потім вони поїхали далі й на майдані зустріли священика та бакалавра Карраска.

Священик і бакалавр одразу впізнали їх і пішли назустріч, широко розкривши обійми.

Дон Кіхот зліз з осла й міцно притиснув їх до грудей, а хлопці, що від їхніх рисячих очей нічого сховати не можна, підбігли до них і казали один одному:

— Ходіть сюди, хлопці, дивіться, який гарний у Санчо осел. А кінь Дон Кіхота став ще худіший, ніж був колись.

Оточені хлопцями, в супроводі священика й бакалавра, вони попрямували до садиби Дон Кіхота, де їх коло дверей зустріли ключниця й небога, до яких дійшли вже чутки про приїзд нашого рицаря.

І добрі небога та ключниця дали йому поїсти, поклали його на ліжко й пильнували його як могли краще.

РОЗДІЛ XXXIX

про те, як Юон Кіхот ЗахворШ, тт про його смерть

Повернувшись додому, Дон Кіхот захворів на пропасницю, яка й тримала його в ліжку шість днів. За цей час його часто відвідували священик, цирульник та бакалавр — його приятелі, а Санчо Панса, весь час не відходячи, сидів у нього в головах.

Усі вони гадали, що хворобу спричинила скорбота від поразки та від того, що він не бачить, коли здійсниться його бажання звільнити та зняти чари з Дульсінеї, і намагалися звеселяти його, як уміли. Бакалавр умовляв його підбадьоритися та вставати, щоб розпочати пастуше життя, і казав, що купив за власні гроші кілька незвичайних собак стерегти отару. Але це не могло розвіяти суму Дон Кіхота.