Слава ЗСУ!

— Тільки Господь Бог знає, — сказав Санчо, — як мені хочеться його забрати або хоч обміняти на свого осла, який здається мені гіршим, ніж цей. Справді, рицарські закони занадто суворі, бо не дозволяють навіть обмінювати ослів, але я хотів би знати, чи можна обміняти збрую?

— Про це я напевне не знаю, — відповів Дон Кіхот, — і тому, поки довідаюся краще, дозволяю тобі обміняти її, якщо вона тобі конче потрібна.

Санчо, діставши дозвіл, негайно ж скористався ним і прибрав свого осла, як лялечку.

Після цього вони доїли решту харчів, попили води зі струмка, а коли їхній гнів та смуток розвіялись, посідали на своїх тварин й навмання рушили далі дорогою, яку обирав Росінант, керуючи волею свого пана й осла, що завжди плентався за ним у добрій згоді та приятельстві. Отак вони знову виїхали на шлях і поїхали ним без якогось певного наміру.

РОЗДІЛ XIII

де оповідається іфо те, як Юон Кіхот виЗволив багатьох нещасних, яких вели туди, куди вони не хотіли ііти

Дон Кіхот підвів очі й побачив, що шляхом, яким вони їхали, ідуть пішки чоловік із дванадцять, нанизані, наче намисто, на великий залізний ланцюг, усі з кайданами на руках. Поруч них їхали два вершники, озброєні кремінними рушницями, а двоє йшли пішки, з мечами та шпагами. Санчо Панса, помітивши їх, сказав, що то каторжники, королівські раби, які йдуть на галерну роботу¹.

— Як-то раби? — спитавДон Кіхот. — Чи можливо ж, щоб король присилував кого-небудь?

— Я й не кажу цього, — відповів Санчо. — Я кажу тільки, що цих людей за їхні злочини засуджено на галери, і вони йдуть туди з примусу, щоб служити королю.

— Значить, — продовжував Дон Кіхот, — хто б то не був, а ці люди йдуть, або їх навіть ведуть, не з власної волі, а з примусу.

— Так воно і є, — відповів Санчо.

— От ми й натрапили на випадок, — сказав Дон Кіхот, — де мені доведеться виконувати обов’язки свого фаху — нищити неволю та допомагати страдникам.

Тим часом низка галерників наблизилась, і Дон Кіхот якнайблагородніше попросив конвойних ласкаво розповісти й повідомити його про причину або причини, чому цих людей так ведуть. Один із конвойних, який їхав на коні, пояснив, що це галерники і належать вони його величності, що їх відряджено на галери і що йому нема чого більш казати, а Дон Кіхотові знати.

— А проте, — відказав Дон Кіхот, - я хочу довідатись, окремо від кожного, про причину їхньої недолі. І він додав іще стільки чемних доводів, переконуючи виконати його прохання, що другий вершник сказав:

— Хоч ми й веземо з собою список і копії вироків про кожного з цих невдах, але в нас немає часу спинятися, щоб витягати й читати їх. Нехай ваша милість спитає їх самих, і вони дадуть відповідь самі, коли захочуть, а, певне, що вони захочуть, бо таким людям однаково приємно і робити мерзоту і розповідати про неї.

Діставши такий дозвіл, — хоч він і сам узяв би його, якби йому не дали його охотою, — Дон Кіхот під’їхав до галерників і спитав першого з них, за які гріхи опинився він у такому поганому становищі. Той відповів, що через кохання.

— Тільки за це? — здивувався Дон Кіхот. — Та коли за кохання засилають на галери, я б давно вже мусив веслувати там.

— Це не те кохання, що думає ваша милість, — відповів галерник. — Я закохався в кошик, напханий білизною, і так цупко обхопив його, що коли б суд не одібрав його у мене силоміць, я й досі не віддав би його з охотою. Мене спіймали на гарячому, навіть допитувати не треба було; справу розглянули, мене почастували стома ударами канчука, дали на придачу три роки гурап, і справа скінчилася.

— Що таке гурапи? — спитав Дон Кіхот.

— Гурапи — значить галери, — відповів каторжник, хлопець років двадцяти чотирьох, родом, як він казав, із П’єдраїти.

Те саме спитав Дон Кіхот і в другого галерника, але той не промовив і слова, такий він був сумний та журний. Замість нього відповів перший:

— Він, сеньйоре, іде через канарку, тобто за музику й співи.

— Що таке? — спитав Дон Кіхот. — Хіба за музику й співи теж засилають на галери?

— Так, сеньйоре, бо немає нічого гіршого, як співати в лихій годині.

— Я чув, що той, хто співає, тугу розвіває.

— А тут якраз навпаки — хто поспіває хоч раз, завжди плакатиме.

— Нічого не розумію, — сказав Дон Кіхот.

Але один із конвойних пояснив:

— Співати в лихій годині, сеньйоре рицарю, у цих людей значить признатися на тортурах. Цього грішника катовано, і він признався в своїх злочинах, що крав худобу, а за це його засуджено на шість років на галери, не згадуючи двохсот канчуків, які він дістав окремо. Він завжди журиться і ходить смутний, бо всі оці злодії поводяться з ним дуже погано, ображають його, зневажають і мають ні за що, бо він, бачите, признався, а не спростовував обвинувачень. Вони кажуть, що в слові «ні» стільки ж складів, як і в слові «так», і що злочинець мусить бути щасливий, коли його життя й смерть залежать тільки від його власного язика, а не від свідків та доказів. І, на мою думку, вони не дуже помиляються.