Слава ЗСУ!

Відповідаючи за всіх, Хінес де Пасамонте сказав:

— Те, чого вимагає від нас ваша милість, наш визволитель, є найнеможливіша з найнеможливі-ших речей, бо ми не можемо йти всі вкупі, а тільки нарізно, і кожний повинен подбати, щоб заховатися в надра землі, аби уникнути Святого братства, яке, безперечно, шукатиме нас. Все, що ваша милість може й мусить нам доручити, це тільки змінити ваш наказ щодо відвідування та привітання сеньйори Дульсінеї Тобоської на обов’язок проказати кілька разів «Вірую» та «Богородицю», і ми це зробимо для вашої милості, бо таке діло можна робити вночі й удень, тікаючи і сидячи на місці, під час війни і мирного часу. Але думати, що ми знову повернемося до Єгипту, тобто візьмемо свої кайдани й підемо до Тобоса, це однаково, що думати, ніби зараз ніч, хоч нема ще й десятої ранку, чи припустити, що на вербі вродять груші.

— В такому разі, — скрикнув обурений уже Дон Кіхот, — ви підете туди самі, дон Хінесійо де Парапія, чи як вас там звуть, і підете, підібгавши хвоста, зі своїм ланцюгом.

Пасамонте, що взагалі був не дуже терплячий на вдачу, а крім того догадувався вже, що в голові у рицаря не все гаразд, бо інакше він не звільнив би їх, почувши такі образливі слова, підморгнув своїм товаришам, і вони, відійшовши трохи вбік, почали обсипати його камінням. Дон Кіхот тільки й знав, що захищався щитом, а бідний Росінант, не зважаючи на шпори, стояв, наче зроблений був із бронзи.

Санчо сховався за осла і захищався ним від камінного граду, що летів на них обох.

Проте Дон Кіхот не міг добре вкритися щитом, і коли кілька кремінців — не знаю, скільки саме — міцно вдарили його, він упав із коня.

Одразу ж до нього підскочив студент, схопив у нього з голови таз і вдарив ним спочатку по спині Дон Кіхота, а потім кілька разів об землю так, що мало не потрощив його.

Галерники зняли з нашого рицаря кафтан, який він носив поверх панцера, зняли б і панчохи, коли б не перешкодили поножі’. У Санчо вони відібрали плащ і залишили в самій сорочці, а потім, розділивши поміж себе решту здобичі, розійшлись на всі чотири вітри, більше дбаючи про те, щоб уникнути зустрічі зі Святим братством, якого вони страшенно боялись, ніж про те, щоб брати ланцюг та йти з ним до сеньйори Дульсінеї Тобоської.

Лишилися тільки осел та Росінант і Дон Кіхот та Санчо Панса.

Осел, похнюпивши голову, задумливо пряв вухами, гадаючи, що камінний град, який і досі лунав у нього в вухах, іще не вщух; Росінант витягся на землі поруч свого пана; Санчо був у

самій сорочці і тремтів церед Святим братством; Дон Кіхот лютував на таке з собою поводження з боку тих, кому він зробив стільки добра.

РОЗДІЛ XIV

про те, що трапилось Зі славетним Юон Кіхотом у Сьєрра-Морені і що становить одну 3 найдивніших пригоду уііі правдивіїі історії

Опинившись у такому поганому стані, Дон Кіхот сказав своєму зброєносцеві:

— Я завжди чув, Санчо, що робити добро негідникам — це однаково, що лити воду в море.

Повіривши тобі, я уникнув би цієї неприємності. Але діло зроблено, треба терпіти й використати цей досвід надалі.

— О, ваша милісь використає! Це так певне, як те, що я турчин. Але коли вже ви кажете, що уникнули б цієї прикрості, послухавши мене, то послухайте мене зараз і уникнете ще гірших прикростей. Треба вам знати, що Святе братство не дуже церемониться з рицарством. Воно й двох мараведисів не дало б за всіх мандрівних рицарів, а я вже й зараз чую, що їхні стріли дзижчать мені у вухах.

— Ти зроду боягуз, Санчо, — сказав Дон Кіхот. — Але, щоб ти не називав мене впертим, я зроблю, як ти радиш, і обмину страхіття, якого ти так боїшся, але з однією умовою. Ніколи, ні за життя, ні після смерті, ти не казатимеш, що я обминув небезпеку через страх, а тільки тому, що уважив на твої благання. А коли ти казатимеш щось інше, — значить, збрешеш, і я спростовуватиму тебе від тепер і надалі й од надалі до тепер.

Дон Кіхот нічого не сказав більше, сів на коня, і за проводом Санча, що їхав на своєму ослі, вони попрямували до гір, що височіли неподалік. Санчо гадав перейти до Сьєрра-Морени й переховатися кілька днів у Візі або Альмодоварі дель Кампо, поки їх шукатиме Святе братство. Він іще більше настоював на цьому, побачивши, що весь харч, який він віз на ослі, якимось дивом лишився цілий після того, як галерники перетрусили та пограбували їх. Тієї ночі вони дісталися самої середини Сьєрра-Морени, де Санчо хотів перебути цю ніч і ще кілька днів, принаймні, поки їм вистачить їжі, і заночували під корковими деревами між двох скель.