Слава ЗСУ!

бі небо все, чого ти бажатимеш. Подивися тільки на це місце і на становище, в якому я опинився через розлуку з тобою, і дай ласкаву відповідь на моє до тебе почуття. О, самотні дерева, що від сьогодні будете мені єдиними товаришами! Солодким шамотінням своїх віт подайте ознаку, що вас не турбуватиме моя присутність. О ти, мій зброєносцю, приємний товаришу в моїх удалих та невдалих пригодах, добре запам’ятай те, що побачив тут, щоб переказати все головній призвідниці мого нещастя!

І, кажучи так, він зліз із Росінанта, одразу розсідлав його і, поляскавши коня по боках, сказав:

— Тобі дає волю той, хто сам лишається без неї, о коню, незвичайний і своїми вчинками, і своєю недолею! Іди, куди знаєш, бо на чолі твоїм написано, що ні Гіппогріф Астольфа, ні славетний Фронтіно⁴⁴, що так дорого коштував

Брадамантові, не дорівнюють тобі своєю швидкістю. '

Санчо, побачивши це, мовив:

— Забрав би дідько того, хто позбавив нас труду розсідлувати Сірого. Я не пошкодував би ні стусанів йому в спину, ні багатьох приємних речей йому на похвалу.Та якби він і був тут, я нізащо не згодився б розсідлати його. Яке йому діло до правил, обов’язкових для закоханих і для тих, хто впав у розпач? Його хазяїн, дякувати Богові, не кохає і не впадає в розпач. А знаєте, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, якщо моє відрядження й божевілля вашої милості не жарт, то краще було б знову засідлати Росінанта, щоб він заступив мені Сірого та допоміг швидше вирушити й повернутися. Я поганий ходок і не знаю, коли прийду й коли вернуся.

— Нехай буде по-твоєму, — відповів Дон Кіхот, — бо твій намір здається мені непоганим. Я гадаю, що ти рушиш звідси через три дні, а тим часом дивитимешся на мої вчинки і розмови, про які потім перекажеш їй.

— А чого ж я ще не бачив, що мушу дивитися? — спитав Санчо.

— Ти дуже помиляєшся,— відповів Дон Кіхот. — Я ще не розривав одежі, не розкидав навкруги зброї, не бився головою об скелю й не робив багато такого, на що тобі слід було б подивитися.

— Тільки, ради Бога, обережно, ваша милосте, бо ви можете натрапити на таку скелю, що після першого ж удару всі ваші вигадки про спокути кінчаться. Я гадаю, що, коли ваша милість вважає за потрібне битися головою і без цього не може обійтися, можна було б задовольнитися, б’ючись головою об воду чи об щось м’яке, як-от бавовна. Зрештою, це ж робиться не справді, а жартома. А мені доручіть сказати сеньйорі Дуль-сінеї, що ви билися об скелю, твердішу за алмаз.

— Дякую тобі за добрі наміри, друже Санчо, — відповів Дон Кіхот, — але мушу зазначити, що спокута — не жарти; її треба відбувати цілком серйозно, бо інакше це було б порушення рицарських законів. Вони під загрозою кари забороняють нам говорити будь-яку неправду, а робити одне замість другого — це те саме, що й брехати. Отож я мушу битися головою насправді, дуже щиро, без ніякої штучності. Треба також, щоб ти лишив мені трохи корпії, бо доля позбавила нас бальзаму.

— І ще гірше, що вона позбавила нас осла, — відповів Санчо, — бо вкупі з ним загинули і корпія, і все. Я ще дуже проситиму вашу милість ніколи не згадувати про цей клятий напій, бо тільки я почую про нього, у мене перевертається все в шлунку. І ще благаю вас: уявіть собі, що три дні, які я мушу дивитися на ваше божевілля, вже минули. Я ладен заприсягтись, що бачив уже все, і перекажу про ці дива своїй сеньйорі. Пишіть листа і швидше виряджайте мене, бо я дуже хочу вернутися і витягти вас із цього місця.

— Це правильно, — сказав Рицар Сумного Образу, — але як ми напишемо листа?

— І наказ про видачу мені ослят також?

— Все буде написано. Добре було б, не маючи паперу, написати, як у старовину писали, на листі дерев або воскових дошках, хоч знайти їх тепер так само важко, як і папір. Але мені спало на думку використати на це записну книжку Карденіо, а ти подбаєш, щоб лист був переписаний на добрий папір і гарним почерком у першому ж селі, де знайдеш учителя. Не давай тільки переписувати його ніякому писарчукові: вони завжди пишуть так дрібно, що й сам сатана не добере нічого.

— А як же бути з підписом? — спитав Санчо.

— Ніколи Амадіс не підписував своїх листів, — відповів Дон Кіхот.

— Гаразд, але ж наказ про ослят повинен мати власноручний підпис, інакше скажуть, що підпис підроблено, і я лишуся без ослят.

— Наказ я підпишу в цій-таки кйижці, — сказав Дон Кіхот,— і небога, побачивши мою руку, не перешкоджатиме ні в чому; а щодо листа, так я підпишу так: «Ваш до смерті Рицар Сумного Образу». Це пусте, що він буде підписаний чужою рукою, бо, скільки я пригадую, Дульсінея не вміє ні писати, ні читати, і за свого життя не бачила жодного листа чи літери від мене. Наше кохання завжди було платонічне і не виходило за межі невинних поглядів, та й то дуже нечастих, бо я можу заприсягтися, що за дванадцять років я бачив її тільки чотири рази. Дуже можливо, що вона навіть і не помітила моїх поглядів — так суворо і в такому відлюдді виховували її батьки, Лоренсо Корчуело та Альдонса Ногалес.

---

 44 Гіппогріф, Фронтіно — коні в рицарських романах, що наділялись особливим властивостями: швидкістю, розумом, людською мовою.