Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Дон Кіхот, бачачи скромність начальника фортеці (бо так здавалися йому корчма й корчмар), відповів:
— Для мене, сеньйоре, усього буде доволі, бо моя окраса — зброя, а відпочинок — бій.
Корчмар підтримав стремено Дон Кіхотові, і той насилу зліз із коня, як людина, що не їла цілий день. Зараз же він наказав хазяїнові якнайкраще доглядати свого коня, бо то була найліпша тварина, що будь-коли водилась у світі. Хазяїн, глянувши на Росінанта, не знайшов його й наполовину таким гарним, як казав Дон Кіхот, і, поставивши коня в стайню, повернувся до хати довідатись, чого треба гостеві, з якого тим часом знімали зброю жінки, що вже помирилися з ним. Знявши панцер, вони ніяк не могли звільнити його від невдалого шолома, прив’язаного круг шиї зеленими стрічками, які треба було б різати, бо розв’язати вузли було неможливо. Дон Кіхот нізащо не хотів погодитись на це і просидів цілу ніч із шоломом на голові, являючи собою найкумеднішу та найнезвичай-нішу фігуру, яку лише можна уявити. Коли з нього знімали зброю, він говорив присутнім:
— Кінь мій зветься Росінант, а я звуся Дон Кіхот Ламанчський. Я не хотів викривати своє ім’я, поки не викриють його мої подвиги, вчинені вам до послуг. Але настане час, коли ви, сеньйори, будете, наказувати мені, а я буду коритись вам, і міць моєї руки потвердить моє бажання служити вам.
Жінки, не звиклі до такої красномовності, не відповідали й слова, а тільки спитали, чи не хоче він чогось з’їсти.
— Я з’їв би що завгодно, — відповів Дон Кіхот, — і, гадаю, це було б дуже до речі.
Трапилося так, що цього дня була п’ятниця, і в корчмі було лише кілька порцій риби, яку в Кастилії звуть тріскою, в Андалузії — бакала-вриком, а по інших краях — попиком чи фо-релькою, і жінки спитали Дон Кіхота, чи не хоче він часом з’їсти форельки, бо іншої риби тут немає.
— Багато форельок можуть замінити одну форель, — відповів Дон Кіхот, — так само, як однаково, чи дадуть мені вісім реалів1 дрібними грішми, чи одну монету на вісім реалів. Тим більше, що ці форельки можуть бути такі, як телятина, що краща від яловичини, або як молоде козеня, що ніжніше за цапа. Тільки давайте мерщій, бо подвиги та важку зброю не можна підняти, не дбаючи за шлунок.
Для прохолоди стіл поставили коло дверей корчми, і хазяїн подав йому порцію погано вимоченої та ще гірше звареної тріски і шматок хліба, такого чорного та цвілого, як його зброя.
Дуже смішно було бачити, як їв рицар, бо з шоломом на голові і піднятим забралом він не міг покласти в рот жодного шматочка, коли йому не клали його інші, що й робила одна з тих сеньйор. Не міг би він і напитися, якби корч-
'Реал — дрібна іспанська монета.
мар не прикрутив очеретину та, поклавши один кінець її Дон Кіхотові в рот, не наливав з другого краю в неї вина. Він терпляче зносив усе, щоб не розрізати стрічок на шоломі.
На цей час підійшов до корчми свинар і, підходячи, чотири чи п’ять разів свиснув у свою очеретяну сопілку. Це остаточно переконало Дон Кіхота, що він потрапив у якийсь розкішний замок, де йому прислуговують із музикою, що тріска, то — форель, житній хліб — булка, а корчмар — власник замку, і тому він вважав, що йому пощастило з його наміром і що він зможе тут висвятитись на рицаря.
РОЗДІЛ III 1
Схвильований цими думками, Дон Кіхот поспішив швидше закінчити свою злиденну вечерю, покликав корчмаря, зачинився з ним у стайні, став перед ним навколішки і сказав:
— Не встану з цього місця, славний рицарю, поки ваша милість не дарує мені того, що я хочу просити в неї і що буде корисно й для вашої слави і для блага всього людства.
Корчмар, побачивши постояльця коло своїх ніг і почувши таку балаканину, збентежився, не знаючи, ні що зробити, ані що сказати, щоб той підвівся; і вони довго сперечалися, аж поки корчмар пообіцяв задовольнити його прохання.
— Я й не чекав іншого від вашої великодушності, мій сеньйоре, — відповів Дон Кіхот. — Отже, послуга, якої я просив у вас і яку ви, зі своєї ласки, мені обіцяли, полягає в тім, щоб завтра ранком ви висвятили мене на рицаря. Цієї ночі я нестиму почесну варту в каплиці17 вашого замку, а завтра, кажу, здійсниться те, чого я так бажаю, - я матиму змогу вирушити в широкий світ, шукаючи пригод на користь усім тим, кому я потрібний. Це обов’язок усього рицарства, в тому числі й мандрівних рицарів, як я, що прагнуть таких подвигів.
