Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Перш ніж вона відповіла, до розмови встряв священик:
— До якого королівства збираєтеся ви нас вести, ваша величносте? Чи не до Мікомікона часом? Та так воно й мусить бути або я нічого не розумію на королівствах.
Та одразу збагнула, що їй треба відповідати, і сказала:
— Так, мій сеньйоре, я прямую до Мікомікона.
— А коли так, — сказав священик, — нам доведеться проїхати моїм селом, а звідти ваша милість поверне на Карфаген, де при нагоді можна знайти який-небудь корабель.Тоді, за ходовим вітром і при годині, ви трохи швидше, ніж за дев’ять років, доїдете до великого озера Меона ... я хотів сказати — Меотідес... а звідти до вашого королівства це ж не далі, як сто днів путі з невеликим гаком.
— Ваша милість, сеньйоре мій, помиляється, — сказала вона, — бо нема ще й двох років, як я виїхала звідти, і погода весь час була несприятлива, а я, проте, прибула вже сюди й бачу того, кого так жадала бачити — сеньйора Дон Кіхота Ламанчського, про якого я зразу ж почула, як тільки висіла в Іспанії, і це змусило мене шукати цього рицаря, щоб оддати себе його великодушності й здати свою законну справу на його мужні непереможні руки.
— Годі, прошу! Припиніть ваше хваління, — перебив її Дон Кіхот, — бо я ворог будь-яких лестощів, і дарма, що ваші слова не лестощі, вони все ж ображають мої невинні вуха. Одне можу сказати, сеньйоро моя, — є в мене мужність чи ні, а з тою, яку маю, я ладний служити вам до мого загину. Тепер же, облишивши це на який час, я хочу, щоб сеньйор ліценціат сказав мені, що привело його сюди, такого самотнього, без слуг і з таким невеличким багажем, що мені аж дивно.
— На це я можу відповісти вам коротко, — відмовив священик. — Знайте ж, ваша милосте, сеньйоре Дон Кіхот, що я й маесе Ніколас, наш друг і наш цирульник, поїхали до Севільї одержати гроші, що їх переслав мені один мій родич, який багато років жив у Індії. Сума була не мала — шістдесят тисяч песо50, та ще й правдивої ваги, тобто ще стільки ж. Коли ми вчора проїздили тут, на нас напало четверо розбійників і забрали в нас усе до нитки, навіть бороду — так що цирульникові довелося примайструвати собі штучну, — а цього хлопця, — він показав на Карденіо, — залишили в тім, у чім мати породила. Але найцікавіше те, що, як усі тут кажуть, розбійники, які напали на нас, — галерники, звільнені, незважаючи на опір конвойних та комісара, якимось сміливцем. Цей визвольник, напевне, божевільний або такий самий негідник, як і вони, або людина без душі й без сумління. Він же пустив Вовка серед овець, лисицю серед курей чи муху на мед. Він, я думаю, хотів познущатися з правосуддя й пішов проти свого короля та природного господаря, бо повстав проти його наказів. Він, я думаю, хотів переполошити Святеє братство, яке відпочиває вже багато років. Одне слово, він хотів зробити так, щоб занапастити свою душу й не дати ніякої вигоди своєму тілу.
Санчо розказав уже священикові й цирульникові про пригоду з галерниками, якою так пишався його пан, і священик не пошкодував фарб для кожного слова, щоб побачити, як поставиться до цього Дон Кіхот. А той од кожного слова мінявся на виду, але не зважився сказати, що був визвольником тих добрих людей.
РОЗДІЛ XXI
Не встиг священик іще скінчити своїх слів, як Санчо сказав:
— Але, сеньйоре ліценціате, це ж мій пан зробив це все. А я ж заздалегідь попереджав його й казав,ищоб він добре обміркував, що робить.
— Йолоп ти! — зауважив Дон Кіхот. — А якщо кому здаються неправильними мої вчинки, — нехай дарує мені це священний сан сеньйора ліценціата і його шановна особа, — той, значить, мало розуміється на рицарських справах і бреше. Це я доведу йому моїм мечем.
По цих словах він зручніше вмостився в стременах і насунув шишак на лоб, бо голярський таз, який він вважав за шолом Мамбріна, висів на передній луці сідла й потребував ремонту після поганого поводження з ним галерників. Доротея, дуже кмітлива й дотепна, знавши вже про божевілля Дон Кіхота та зрозумівши, що, крім Санчо, всі глузують із нього, не захотіла й собі відстати від інших, і, побачивши, як він сердився, сказала:
— Не забувайте, сеньйоре рицарю, дану мені обіцянку не розпочинати ніяких інших пригод, хоч які невідкладні вони будуть. Заспокойтесь же, ваша милосте; якби сеньйор ліценціат знав, яка непереможна рука звільнила тих галерників, він тричі б зашив собі рота і тричі прикусив би собі язика, перше ніж вимовити слова, що викликають гнів вашої милості.
50 П е с о — у Південній і Центральній Америці (XVI— XVII ст.) через нестачу грошей використовували злитки дорогоцінних металів певної ваги («песо» іспанською означає «вага»). Песо дорівнювало унції срібла або восьми срібним реалам.
