Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Як могла ваша милість висісти з корабля в Осуні, коли в Осуні нема морського порту? — спитав Дон Кіхот.
Але перше, ніж Доротея відповіла, до розмови встряв священик і сказав:
— Сеньйора принцеса хотіла, мабуть, сказати, що, висівши в Малазі, вона вперше почула про вас в Осуні.
— Це я й хотіла сказати, — ствердила Доротея.
— Тоді все зрозуміло, і нехай ваша величність каже далі, — мовив священик.
— Нема вже чого й казати. Хіба про те, що мені, нарешті, пощастило знайти сеньйора Дон Кіхота, і тепер я вже вважаю себе королевою всього мого царства, бо завдяки своїй-люб’язності та великодушності він обіцяв піти за мною, куди я його поведу, тобто до Пандафіланда Лю-тоокого, щоб убити його й повернути мені те, що той беззаконно відібрав. І все так і буде, бо так провіщав мій добрий батько Тінакріо Вчений. Він залишив свої пророцтва, писані халдейськими чи грецькими літерами, яких я не вмію читати, і там сказано, що коли цей рицар, відрубавши голову велетневі, захоче одружитися зо мною, то я повинна без ніяких суперечок згодитися на це й віддати йому разом зі своєю особою і володіння над моїм королівством.
— Як тобі здається, друже Санчо? — спитав Дон Кіхот. — Чуєш, що діється? Хіба ж я не казав тобі? Дивись,ми вже маємо королівство під свою владу і королеву за дружину.
— І я присягаюся, що це так, — відповів Санчо. — Дурень буде той, хто не одружиться з нею, як тільки переріже горлянку сеньйорові Пандафіландові. Та й добренна ж у нас королева!
І з цими словами він двічі підскочив, надзвичайно задоволений, а потім підбіг до мула До-ротеї і, спинивши його, став навколішки, благаючи, щоб вона .дозволила поцілувати її руки на знак того, що він вважає її за свою господиню й королеву. Хто не засміявся б, побачивши божевілля пана й щирість слуги?
Доротея дала йому свої руки й обіцяла зробити його великим паном, як тільки небо поверне їй королівство.
Саме тоді на дорозі замаячила постать вершника, що сидів на ослі. Коли він під’їхав ближче, їм здалося спочатку, що то циган, але Санчо, який втупив в осла свої очі й душу, тільки-но побачив цього чоловіка, одразу ж упізнав Хінеса де Пасамонте, і, схопившись за нитку, тобто за цигана, розмотав і клубок, тобто здогадався, що осел був його Сірий. Пасамонте, щоб його не впізнали та щоб швидше продати осла, передягся циганом, бо циганською мовою та й багатьма іншими він володів, як рідною. Санчо, як тільки побачив і впізнав його, так і закричав на весь голос:
— А, злодію Хінесійо, віддай те, що взяв у мене, верни моє життя, мою втіху, мого осла, моє щастя, тікай, злодію, і швидше віддай те, що тобі не належить.
Але не треба було стількох слів і лайки, бо Хінес після першого ж слова скочив на землю та взявся тікати і незабаром зник з очей. Санчо підійшов до свого Сірого і, обіймаючи його, казав:
— Як же тобі жилося, мій любий, щастя моїх 9ЧЄЙ, мій товаришу?
І при цьому цілував та милував його, наче це була людина.
Всі вітали Санчо, що знайшов Сірого, а найбільше Дон Кіхот, який сказав, що, незважаючи на те, що осла знайдено, він не відмовляється від свого векселя на трьох ослят. Санчо подякував йому.
Дон Кіхот провадив далі свою розмову з Санчо і казав:
— Забудьмо, друже Санчо, всі наші суперечки, а тепер скажи мені цілком спокійно, де, як і коли бачив ти Дульсінею? Що робила вона? Яке обличчя було в неї, коли вона читала мого листа? Хто тобі його переписав? Розкажи мені все, що, на твою думку, треба розказати, щоб мене задовольнити, нічого не додаючи і нічого не скорочуючи.
— Сеньйоре, — відповів Санчо, — правду сказати, листа ніхто не переписував, бо його й не було в мене.
— Це правда, бо записну книжку я знайшов у себе через два дні після твого від’їзду і дуже турбувався: я не знав, що ти зробиш, коли побачиш, що в тебе немає листа, і гадав, що ти вернешся по нього.
— Я й зробив би так, — відповів Санчо, — якби не вивчив його напам’ять, коли ваша милість читали мені його. Я переказав його якомусь риз-ничому, а той переписав його слово в слово та ще казав при цьому, що за все своє життя ніколи не читав і не чув таких добрячих листів.
— А ти тепер пам’ятаєш його?
— Ні, сеньйоре, бо коли ризничий переписав листа, мені вже не треба було його пам’ятати, і я забув його. Пригадую тільки щось таке про «підвладну», себто «можновладну» сеньйору, про «ваш до смерті Рицар Сумного Образу» наприкінці, а в середину я вкинув понад триста «моїх душ, мого життя та моїх очей».
РОЗДІЛ XXII
