Слава ЗСУ!

чо, які й досі ще завзято сперечалися. Кінець кінцем, квадрієри, як представники правосуддя, полагодили справу так, що обидва були якщо не раді, то хоч задоволені. Вони помінялися сідлами, а попруги та вуздечки залишили без заміни. Щодо шолома Мамбріна, то священик потай від Дон Кіхота віддав цирульникові вісім реалів і дістав від нього розписку в одержанні цих грошей та зобов’язання не правити нічого за цей обман.

Отже, в корчмі запанували мир та спокій, і вона здавалася вже не місцем чвар, немов табір Аграмантів, як казав Дон Кіхот, а місцем миру.

Минуло вже два дні, як наше вельможне товариство жило в корчмі. Всім здавалося вчасним виїздити, і вони почали обмірковувати, яким чином звільнити Доротею й Фернанда від потреби їхати з Дон Кіхотом до його села начебто в справі повернення принцесі королівства Мікомікона. Нарешті, всі спинилися на плані, який, не турбуючи Доротеї з Фернандом, давав разом із тим священикові й цирульникові змогу повезти Дон Кіхота і спробувати вилікувати його від божевілля.

Вони змовилися з одним селянином, який на той час випадково проїздив мимо, щоб він дав їм свій віз, запряжений волами. До цього воза вони пристосували зроблену з дерев’яних прутів клітку, де міг досить зручно поміститися Дон Кіхот. Кінчивши цю роботу, дон Фернандо з товаришами, квадрієри й корчмар, усі під проводом священика, наділи маски й передяглися в різні вбрання так, що Дон Кіхотові вони здалися б іншими людьми, ніж ті, яких він звик бачити в замку.

Передягнувшись і замаскувавшись, вони ввійшли в кімнату, де спочивав утомлений від пережитих хвилювань Дон Кіхот. Підійшовши до рицаря, коли він міцно спав, не сподіваючись такої пригоди, вони одразу кинулися на нього і зв’язали йому руки й ноги так добре, що, прокинувшись, він не міг зробити нічого, як диву-

ватися та чудуватися, побачивши перед собою такі постаті. Але хвороблива уява зараз же підказала йому, що все це були примари зачарованого замку, і що його самого, безперечно, зачаровано, бо він не може ні рухатися, ні захищатися, — одне слово, все сталося так, як гадав священик, винахідник цієї історії.

Санчо, який один серед присутніх був при здоровому розумі й у своїм вигляді, хоч і не дуже багато різнився від свого пана, пізнав, проте, всіх передягнених, але мовчав, дивлячись, що робитиме Дон Кіхот, який теж мовчав і чекав на кінець цього лиха. А кінець полягав у тому, що в кімнату внесли клітку, посадили туди Дон Кіхота і забили цвяхами так, що вирвати їх було не можна, якби й розхитувати обіруч. Потім клітку взяли на плечі, і, коли виходили з помешкання, чути було страшний голос цирульника, — не того, що з сідлом, а іншого, — який приказував:

— Не завдавай собі туги, о, Рицарю Сумного Образу, через таке ув’язнення. Так треба, щоб сталася якомога швидше пригода, на яку тебе зрушила твоя відвага. А ти, о, найчесніший і най-слухняніший з усіх зброєносців, що мали меч на череві, бороду на обличчі і нюх у носі, не турбуйся і не хвилюйся, дивлячись, як перед очима в тебе забирають цвіт мандрівного рицарства. Незабаром, коли вгодно буде творцеві світу, ти бачитимеш себе таким піднесеним і таким звеличеним, що не впізнаєш сам себе. Обіцянки, що давав тобі твій пан, усі будуть виконані, а від імені мудрої Ментіроніани я запевняю тебе, що ти дістанеш всю належну тобі платню. Тепер іди слідом за своїм відважним і зачарованим паном, бо вам личить скрізь бути вкупі. Я не маю доручення говорити більше.

Кінчаючи пророцтво, він надав голосові такої сили, а потім перейшов на таке ніжне шепотіння, що мало не обдурив навіть тих, хто знав, що це були жарти. Почувши пророцтво, Дон Кіхот заспокоївся, бо збагнув увесь його зміст. Щиро та твердо повіривши всьому цьому, Дон Кіхот підніс голос і, глибоко зітхнувши, промовив:

— Хоч хто єси ти, що напророкував мені таке щастя, благаю тебе попросити мудрого чарівника мого охоронця, щоб він не дав мені загинути в цій в’язниці, в якій мене везуть, раніше, ніж здійсняться незрівняні й радісні обіцянки, що я почув. Нехай тільки здійсняться вони, і я вважатиму за щастя страждання в цій в’язниці, за радощі — тягар цих ланцюгів і за м’яке ліжко — дошки, де мене покладено. А щодо заспокоєння мого зброєносця Санчо Панси, то я вірю в його добрість та прихильне до мене ставлення і знаю, що він не покине мене ні доброї, ні лихої години. І коли мені не пощастить подарувати йому острів або щось інше такої самої вартості, він у кожному разі дістане платню, що йому належить. У заповіті я відписав йому суму, яка хоч і не відповідає його багатьом дружнім послугам, але відповідає моїм коштам.