Слава ЗСУ!

Співи кінчилися глибоким стогоном, який, здавалося, виходив із самих надр серця, а тоді Рицар Лісу заговорив жалісним і зворушливим голосом:

— О, найвродливіша і найневдячніша жінко в світі! Чи може бути, що найсвітліша Касільдея Вандалійська згоджується, щоб її рицар загинув у постійних подорожах і в тяжких та суворих трудах? Хіба не досить тобі, що я примусив усіх рицарів Наварри, Леона, Тартесії, Кастилії і, нарешті, всіх рицарів Ламанчі визнати тебе за най-вродливішу в світі красуню?

— Ну, це вже ні! — крикнув Дон Кіхот. — Я теж із Ламанчі, а ніколи не визнав нічого подібного, та й не міг і не мав права визнати того, що принижує вроду моєї сеньйори. Ти бачиш, Санчо, цей рицар говорить у нестямі. Послухаймо далі, чи не висловиться він більше.

— Висловиться, аякже ж, — відповів Санчо, — бо він говоритиме ще цілий місяць.

Але Санчо помилився, бо рицар, почувши голоси коло себе, припинив свої скарги, встав на ноги й голосно та ввічливо спитав:

— Хто там? Що за люди? З тих, що веселяться, чи з тих, що сумують?

— І тих, що сумують, — відповів Дон Кіхот.

— Тоді йдіть до мене, — сказав рицар, — і знайте, що ви наближаєтесь до самої туги та суму.

Дон Кіхот після такої благородної та журної відповіді підійшов разом із Санчо до рицаря, а той, вхопивши Дон Кіхота за руку, сказав:

— Сідайте тут, сеньйоре рицарю. Досить знайти вас у цьому місці, де вам за товариство самотність і туман, природне ліжко та звичайний притулок мандрівних рицарів, щоб відразу догадатися, що ви теж належите до мандрівного рицарства.

— І справді, я належу до нього, — відповів Дон Кіхот.— І хоч у моїй душі оселився мій власний сум, недоля і туга, я не втратив все ж таки співчуття до недолі своїх близьких. Із того, що ви тільки що співали й казали, я зрозумів, що ви — закоханий і страждаєте через якусь невдячну красуню, ім’я якої ви називали у своїх скаргах.

Після цього обидва рицарі сіли в добрій згоді й товаристві на землю так, наче й не мусили розбити один одному голову цього самого ранку.

— А чи не закоханий і ви часом, сеньйоре рицарю? — спитав Рицар Лісу Дон Кіхота.

— Закоханий на своє лихо, — відповів той, — хоч муки, що виникають із кохання, слід було б вважати за щастя, а не за лихо.

— Це так, — сказав рицар, — та інколи зневага так глибоко й часто хвилює і турбує наш розум і почуття, що здається вже помстою.

— Я ніколи не бачив зневаги з боку моєї сеньйори, — відповів Дон Кіхот.

— І справді це так, — сказав Санчо, що стояв тут же, — бо наша сеньйора лагідна, як овечка, і м’якша за масло.

— А це ваш зброєносець? — спитав рицар.

— Так, — відповів Дон Кіхот.

— Ніколи не бачив я зброєносців, які сміли б утручатися в розмови своїх панів. От хоч би мій зброєносець, такий високий, як і його батько, а тим часом не було ще випадків, щоб він розтуляв рота, коли я говорю.

— А я розмовляв і можу й далі розмовляти з такими і, навіть... хоч, краще, покиньмо це, щоб не сказати чого зайвого, — мовив Санчо.

Зброєносець рицаря взяв тоді Санчо за руку й сказав:

— Ходімо вдвох куди-небудь, де б нам можна було побалакати про все, що захочеться. Хай наші пани сперечаються й розказують історії своїх кохань. Напевне, вони не кінчать їх і до світу.

— У добрий час, — відповів Санчо. — Я розкажу вашій милості, хто я такий, і ви самі побачите, чи можна заводити мене до списку най-балакучіших зброєносців.

І з цими словами обидва зброєносці пішли собі, і між ними відбулася не менш смішна розмова, ніж була серйозна розмова 'їхніх панів.

РОЗДІЛ VIII

Рицарі і зброєносці, розійшовшися, почали оповідати один одному: одні — про своє життя, а другі — про своє кохання. Відійшовши трохи від панів, зброєносець Рицаря Лісу сказав Санчо:

— Важкого життя доводиться зазнавати нам, зброєносцям мандрівних рицарів, мій сеньйоре. Справді, в поті лиця свого їмо ми свій хліб.

— Можна сказати такоЗк, — додав Санчо,-що ми їмо його і в холоді нашого тіла, бо хто печеться та мерзне більше, як бідолашні зброєносці мандрівних рицарів? Та це було б ще добре, якби хоч їсти було що. За їжею не так зважаєш на всякі неприємності, а от інколи минає день і другий, а ти задовольняєш голод самим вітром, коли він дме.

— Із усім цим можна ще погодитися й терпіти все, сподіваючись на якусь винагороду, — сказав зброєносець рицаря. — Адже коли мандрівний рицар, якому служить зброєносець, не занадто великий невдаха, то через якийсь час слугу його вже нагороджено щонайменш губернаторством на острові, а то й непоганим графством.