Слава ЗСУ!

— Сеньйоре, — відповів Санчо, — кожен говорить про те, що йому потрібно, хоч де він є. Я згадав тут про осла, тому й говорив тут про нього, а якби мені спало про нього на думку в стайні, я говорив би в стайні.

— Санчо має рацію, — промовив герцог, — і нема за що його винуватити. Сірому дадуть їсти скільки він схоче, і Санчо нехай заспокоїться, бо його осла доглядатимуть, як його самого.

Із такими цікавими для всіх, крім Дон Кіхота, розмовами вони пішли сходами й увели нашого рицаря до зали, оздобленої розкішною золотою й парчевою тканиною. Шестеро дівчат, попереджені герцогом, як поводитися з ним і що казати, зняли з Дон Кіхота зброю і стали йому за пажів.

Коли з нашого рицаря скинули панцер, він лишився в штанах і в замшевому жилеті, сухий, довгий і витягнутий; щоки його цілувалися одна з одною зсередини, і він являв собою таку дивовижну постать, що дівчата, якби не стримувались, то померли б від реготу. Знявши з Дон Кіхота зброю, вони попросили дозволу передягти йому сорочку, але на це Дон Кіхот нізащо не згодився, кажучи, що соромливість так само властива мандрівним рицарям, як і мужність. Він просив передати сорочку Санчо й зачинився з ним в окремій кімнаті.

Переодягтись, Дон Кіхот оперезався мечем, накинув на плечі багряну мантію, на голову надів атласну шапочку, що дали йому дівчата, і в цьому вбранні вийшов у залу. Там його зустріли дівчата з посудом для миття рук і вимили їх йому з багатьма церемоніями. Потім з’явилося дванадцятеро пажів із дворецьким на чолі, щоб запросити Дон Кіхота до столу, де вже його чекали герцог із герцогинею.

Оточивши його з усіх боків, вони врочисто й пишно повели його до їдальні. Герцог і його дружина зустріли Дон Кіхота коло дверей у супроводі священика. Вони сказали один одному тисячу приємностей і наприкінці, оточивши нашого рицаря, повели його до столу. Герцог просив Дон Кіхота сісти на почесне місце, і, хоч як він одмовлявся, герцогова впертість перемогла. Священик сів навпроти Дон Кіхота, господарі — по обидва боки його.

Герцогиня спитала у Дон Кіхота, які він має новини про Дульсінею та чи не надсилав він їй останніми днями в подарунок яких-небудь велетнів або злодіїв, бо він же мусив багато їх перемогти.

— Сеньйоро, — відповів на це Дон Кіхот, — мої нещастя мають початок, але ніколи не скінчаться. Я перемагав велетнів і надсилав їй розбійників та злодіїв, але де знайти Дульсінею, коли її зачаровано й обернуто на найогиднішу селянку, яку тільки можна уявити?

— Не знаю, — сказав Санчо, — мені вона видається найкращим створінням у світі. В усякому разі, своєю легкістю та стрибками вона не поступиться акробатові. Справді, сеньйоро герцогине, вона стрибає із землі на осла, наче кішка.

— А ви бачили її зачаровану, Санчо? — спитав герцог.

— Чи бачив я? Вона така сама зачарована, як і мій батько.

Священик, почувши розмови про велетнів, розбійників та чари, зрозумів, що це має бути Дон Кіхот Ламанчський, якого історію часто читав герцог. Він не раз докоряв герцогові за таке читання, вважаючи за божевілля читати про всілякі безглузді пригоди, а тепер, певний своєї правоти, звернувся до герцога і з серцем сказав:

— Вашій ясновельможності доведеться відповідати перед Богом за вчинки цього добродія. Цей Дон Кіхот, або дон Психот, чи як там його звуть, на мою думку, зовсім не такий дурний, як бажає цього ваша ясновельможність, даючи йому змогу божеволіти та робити химери.

І, звертаючись до Дон Кіхота, мовив далі:

— А вам, глечикова душа ваша, хто вкинув у⁴ голову, ніби ви мандрівний рицар та перемагаєте велетнів і берете в полон злочинців? Ідіть собі, поки живий та цілий, кажу вам; вертайтесь додому, виховуйте своїх дітей, якщо ви їх маєте, доглядайте свою садибу і покиньте блукати по світу, ковтаючи вітер та даючи привід глузувати з себе всім, хто вас знає й не знає. Де це вй бачили мандрівних рицарів? Де ж ті велетні в Іспанії чи злодії в Ламанчі, чи якісь зачаровані Дульсінеї і вся та сила нісенітниць, що про вас оповідають?

Дон Кіхот уважно слухав слова поважного мужа і, коли той скінчив, звівся на ноги, почервонівши з гніву, і, не звертаючи уваги на герцога та його дружину, сказав...

Але його відповідь варта окремого розділу.

РОЗДІЛ XVI

про відповідь Ют Кіхот своєму ганьбителеві т про інші ваз/сливі 4 ціішві події

Дон Кіхот підвівся і, тремтячи всім тілом, наче був налитий живим сріблом, хапаючись і заїкуючись, заговорив:

— Місце, де я нині, присутні тут особи і пошана, з якою я завжди ставився і ставлюся до вашої милості, зв’язує руки моєму справедливому гнівові. Тому, а також знаючи, як і всі знають, що рясоносці, подібно до жінок, озброєні самим лише язиком, я теж із такою зброєю стаю на бій із вашою милістю, від якого я певніше міг би сподіватись доброї поради, аніж підлої обмови.