Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Дванадцять стільців. Золоте теля

І голова виконкому, зовсім збентежившись, вказав на першого відвідувача, обличчя якого враз набуло сонного виразу.

В житті двох шахраїв настала лоскотна хвилина. В руках скромного і довірливого голови виконкому в першу-ліпшу мить міг блиснути довгий неприємний меч Немезіди. Обставини давали лише одну секунду для створення рятівної комбінації. В очах другого сина лейтенанта Шмідта спалахнув жах. Його постать в літній сорочці «Парагвай», в штанях з матроським клапаном і голубуватих парусинових черевиках, яка ще хвилину тому здавалася різкою, вугластою, стала розпадатись, втратила свої грізні обриси і вже зовсім не викликала ніякої поваги. На обличчі голови виконкому з'явилася лиховісна посмішка.

І саме тоді, коли другому синові лейтенанта Шмідта здавалося, що вже все пропало і що страшний гнів глави міста зараз впаде на його руду голову, з рожевого пуфика прийшов порятунок.

— Васю! — заволав перший син лейтенанта Шмідта, підводячись. — Рідний братику! Пізнаєш брата Колю? І перший син стис в обіймах другого сина.

— Пізнаю! — вигукнув Вася мов сліпий, якому щойно повернувся зір. — Пізнаю брата Колю!

Щаслива зустріч позначилася такими сумбурними виявами любові, такими неймовірними по силі обіймами, що в другого сина чорноморського революціонера від болю сполотніло обличчя. Брат Коля на радощах добре прим'яв його…

Обнімаючись, обидва брати нишком поглядали на голову виконкому, обличчя якого не втрачало кислого виразу. Зважаючи на це, рятівну комбінацію довелося розвинути, поповнити побутовими деталями і новими, невідомими ще Істпарту подробицями повстання моряків у 1905 році.

Тримаючись за руки, брати присіли на козетку і, не зводячи улесливих очей з голови, поринули у спогади.

— Яка дивовижна зустрічі — фальшиво вигукнув перший син, запрошуючи поглядом голову виконкому взяти участь у родинному торжестві.

— Авжеж, — промовив голова виконкому примороженим голосом. — Буває, буває.

Побачивши, що голова все ще перебуває в лабетах сумнівів, перший син погладив брата по рудих, як у сеттера, кучерях і лагідно запитав:

— Коли ж ти приїхав із Маріуполя, де ти жив, у нашої бабуні?

— Так, я жив, — пробурмотів другий син лейтенанта, — у неї.

— Чого ж ти так рідко писав? Я дуже непокоївся.

— Був зайнятий, — похмуро відповів рудоволосий. І, потерпаючи, аби невгомонний брат не поцікавився, чим же він був зайнятий (а зайнятий він був здебільшого тим, що сидів у виправних будинках різних автономних республік і областей), другий син лейтенанта Шмідта вирвав ініціативу і сам запитав:

— А ти чому не писав?

— Я писав, — несподівано відповів братуха, відчуваючи незвичайний приплив веселощів, — рекомендовані листи посилав. У мене навіть поштові квитанції є.

І він поліз до бокової кишені, звідкіля дійсно видобув безліч потертих папірців, але показав їх чомусь не братові, а голові виконкому, та й то здаля.

Як не дивно, але вигляд папірців трохи заспокоїв голову виконкому. Спогади братів стали жвавішими. Рудоволосий ввійшов у роль і досить доладно, хоч і монотонне розповів зміст масової брошурки «Мятеж на Очакові». Брат прикрашав його сухий виклад деталями настільки мальовничими, що голова, який уже почав заспокоюватись, знову насторожився. Та все ж він не затримав братів і вони побігли на вулицю, відчуваючи неабияке полегшення.

За рогом виконкомівського будинку вони зупинились.

— До речі, про дитинство, — сказав перший син, — в дитинстві таких, як ви, я вбивав на місці. З рогатки.

— Чому? — радісно запитав другий син знаменитого батька.

— Такі суворі закони життя. Або, стисло висловлюючись, життя диктує нам свої суворі закони. Чого ви поперлись до кабінету? Хіба ви не бачили, що голова виконкому не сам?

— Я думав…

— А-а, ви думали? То ви іноді думаєте? Ви мислитель? Як ваше прізвище, мислителю? Спіноза? Жан-Жак Руссо? Марк Аврелій?

Рудоволосий мовчав, пригнічений справедливим звинуваченням.

— Ну, та я вам дарую. Живіть. А тепер познайомимось. Як-не-як — ми брати. А це зобов'язує… Мене звати Остап Бендер. Дозвольте також узнати ваше перше прізвище?

— Балаганов, — відрекомендувався рудоволосий, — Шура Балаганов.

— Професією не цікавлюсь, — ввічливо сказав Бендер, — але здогадуюсь. Очевидно, щось інтелектуальне? Судимостей за цей рік багато?

— Дві, — з довірою відказав Балаганов.

— Оце вже недобре. Навіщо ви продаєте свою безсмертну душу? Людина не повинна потрапляти під суд. Цим займатись непристойно. Я маю на увазі крадіжки. Не кажучи вже про те, що красти — гріх; мама напевне познайомила вас у дитинстві з такою доктриною, — це до того ж марна трата сил і енергії.

Попередня
-= 125 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!