Слава ЗСУ!

— Таксі вільне. Прошу сідати!

Та ніхто з громадян не виявив бажання сісти в машину «Ох, і покатаю».. Навіть запрошення шофера справило на них якесь дивне враження. Вони похнюпилися і намагалися не дивитись у бік машини. Шофер похитав головою і непоспіхом від'їхав.

Арбатовці засмучено дивилися йому вслід. За п'ять хвилин зелене авто шалено промчало повз сад у іншому напрямку. Шофер, підскакуючи на своєму сидінні, щось кричав, але що саме — важко було розібрати. В машині не було нікого, як і раніш.

Остап зирнув на машину і сказав:

— Ось що, Балаганові ви піжон. Не ображайтесь. Цим я лише хочу визначити місце, яке ви займаєте під сонцем.

— Ідіть до біса! — грубо відповів Балаганов.

— Ви все ж таки образились? То, по-вашому, посада лейтенантського сина це не піжонство?

— Але ж і ви самі—син лейтенанта Шмідта! — заволав Балаганов.

— Ви піжон, — повторив Остап. — І син піжона. І діти ваші будуть піжонами. Хлопчисько! Те, що сталося сьогодні вранці, — це ж навіть не епізод, а так, випадковість, примхи художника. Джентльмен, який полює на десятку… Полювати з такими мізерними шансами — не моя вдача. І що це за така професія, прости господи! Син лейтенанта Шмідта! Ну, ще рік, ну, два. А далі? Що далі? Далі ваші руді кучері всім надокучать, і вас просто почнуть бити.

— То що ж робити? — занепокоївся Балаганов. — Як добувати хліб насущний?

— Треба мислити, — суворо мовив Остап. — Мене, наприклад, годують ідеї. Я не простягаю лапу до кислого виконкомівського карбованця. Мій гачок гостріший… Ви, я бачу, безкорисливо любите гроші… Скажіть, яка сума вам подобається?

— П'ять тисяч, — недовго думаючи, відповів Балаганов.

— На місяць?

— На рік.

— Тоді нам з вами не по дорозі. Мені потрібно п'ятсот тисяч. І бажано всі одразу, а не частинами.

— А може, все ж таки візьмете частинами? — запитав мстивий Балаганов.

Остап уважно подивився на співбесідника і цілком серйозно відповів:

— Я б узяв частинами. Але мені потрібно всі одразу. Балаганов хотів було пожартувати з приводу і цих слів, та, глянувши на Остапа, враз зів'яв. Перед ним сидів атлет з правильним, наче вибитим на монеті, обличчям. Смугляве горло перетинав тендітний білий шрам. Очі виблискували загрозливо весело.

Балаганов раптом відчув непереборне бажання виструнчитись. Йому навіть забажалося відкашлятись, як це буває з людьми середньої відповідальності під час розмови з кимсь із вищестоящих товаришів. І справді, відкашлявшись, він зніяковіло запитав:

— Навіщо ж вам так багато грошей… і одразу?

— Взагалі мені треба і більше, — сказав Остап, — п'ятсот тисяч — це мій мінімум, п'ятсот тисяч вагомих, певних карбованців. Я хочу виїхати, товаришу Шуро, виїхати дуже далеко, в Ріо-де-Жанейро.

— У вас там родичі? — запитав Балаганов.

— А що, хіба я схожий на людину, у якої можуть бути родичі?

— Ні, але мені…

— Я не маю родичів, товаришу Шуро, — я один на всьому світі. Був у мене папаша, турецький підданий, та й той давно сконав у страшній судомі. Йдеться не про це… Я з дитинства хочу в Ріо-де-Жанейро. Ви, звичайно, не знаєте про існування цього міста?

Балаганов сумовито похитав головою. З світових вогнищ культури він, окрім Москви, знав тільки Київ, Мелітополь і Жмеринку. І взагалі він був переконаний, що земля — це суцільна рівнина.

Остап кинув на стіл аркушик паперу — видерту з книги сторінку.

— Це вирізка з «Малої радянської енциклопедії». Ось тут написано про Ріо-де-Жанейро: «1360 тисяч жителів», так… «значна кількість мулатів… біля просторої бухти Атлантичного океану…» Ось, ось! «Розкішшю магазинів і пишнотою будинків головні вулиці міста не поступаються перед кращими містами світу». Ви уявляєте собі, Шуро? Не поступаються! Мулати, бухта, експорт кофе, так би мовити, кофейний демпінг, чарльстон під назвою «У моєї дівчинки є одна маленька штучка». І… Та про що говорити! Ви самі бачите, що діється! Півтора мільйона людей — і всі, як один, у білих штанях! Я хочу звідсіль виїхати. У мене за останній рік виникли з Радянською владою серйозні незгоди. Вона хоче будувати соціалізм, а я не хочу. Мені нудно будувати соціалізм. Тепер ви зрозуміли, нащо мені потрібно стільки грошей?

— Де ж ви візьмете п'ятсот тисяч? — тихо запитав Балаганов.

— Де завгодно, — відповів Остап. — Покажіть лише мені

багату людину — і я відберу у неї гроші.

— Як? Вбивство? — ще тихіше запитав Балаганов і кинув погляд на сусідні столики, де арбатовці підіймали заздравні фужери.

— А знаєте, — промовив Остап, — вам не слід було підписувати так звану сухаревську конвенцію. Це розумове напруження, як видно, вас дуже виснажило. Ви дурнішаєте просто на очах. Зарубайте собі на носі: Остап Бендер нікого не вбивав. Його вбивали, це було. Але він особисто чистий перед законом. Звичайно, я не херувим. Я не маю крил, але я поважаю карний кодекс. Це моя слабість.