Слава ЗСУ!

— «Привласнення службовою особою грошей, цінностей чи іншого майна, що перебувають у його розпорядженні згідно з його службовим становищем, карається…»

Радслуж полохливо тікав, хвицаючи задом, приплюснутим від тривалого сидіння на канцелярському стільці.

— «… позбавленням волі, — кричав Козлевич навздогін, — строком до трьох років».

Та все це давало шоферові лише моральне задоволення. Його матеріальні справи були кепські. Заощадження кінчалися. Треба було щось робити. Далі так тривати не могло.

Ось у такому збудженому стані Адам Казимирович сидів якось у своїй машині, з огидою позираючи на дурноверхий смугастий стовпчик «Біржа автомобілів». Він уже передчував, що чесне життя не витанцювалось, що автомобільний месія прийшов передчасно і громадяни не повірили йому. Козлевич так заглибився у свої сумні роздуми, що навіть не помітив двох молодих людей, які вже давно милувалися його машиною.

— Оригінальна конструкція, — сказав нарешті один з них, — зоря автомобілізму. Бачте, Балаганов, що можна зробити з простої швейної машини Зінгера? Невеличкий пристрій—і ви вже маєте чудову колгоспну снопов'язалку.

— Відійди, — похмуро буркнув Козлевич.

— Тобто як це «відійди»? Навіщо ж тоді ви поставили на своїй молотарці рекламне клеймо: «Ох, і покатаю!» А може, ми з приятелем хочемо зробити ділову поїздку? Може, ми й бажаємо оцього самого, «ох, покататися»?

Вперше за арбатовський період життя на обличчі мученика автомобільного Діла з'явилася посмішка. Він вистрибнув з машини і хутко завів мотор, який важко застугонів.

— Прошу, — сказав він, — куди везти?

— Цього разу — нікуди, — зауважив Балаганов, — немає грошей. Нічого не вдієш, товаришу механік, бідність.

— Все одно, сідайте, — закричав Козлевич у розпачі. — Підвезу без грошей. Пити не будете? Голими танцювати проти місяця не будете? Ох! Покатаю!

— Ну що ж, скористуємось з вашої гостинності, — сказав Остап, сідаючи поруч з шофером. — У вас, я бачу, добрий характер. Але чому ви гадаєте, що ми здатні танцювати голяком?

— Тут такі,—відповів шофер, виводячи машину на головну вулицю, — державні злочинці.

Його гнітило бажання поділитися з кимсь своїм горем. Звичайно, краще було б розповісти про свої страждання ніжній зморшкуватій мамі. Вона б пожаліла. Та, мадам Козлевич давно вже померла з горя, коли дізналася, що її син Адам починає набувати собі слави як злодій-рецидивіст. І шофер розповів новим пасажирам всю історію падіння міста Арбатова, під руїнами якого зараз борсався його зелений автомобіль.

— Куди тепер їхати? — журно закінчив Козлевич. — Куди податися?

Остап відповів не одразу. Багатозначно глянув на свого рудого компаньйона і сказав:

— Всі ваші біди виникають від того, що ви шукаєте правду. Ви просто ягня, недозрілий баптист. Прикро спостерігати в колі шоферів такі занепадницькі настрої. У вас є автомобіль — і ви не знаєте, куди їхати. У нас гірші справи — у нас нема автомобіля. Зате ми знаємо, куди їхати. Хочете, поїдемо разом?

— Куди? — запитав шофер.

— До Чорноморська, — сказав Остап. — У нас там невеличка інтимна справа. І вам робота знайдеться. В Чорноморську знають ціну на предмети старовини і охоче на них катаються. Їдьмо.

Спочатку Адам Казимирович тільки посміхнувся, наче вдова, якій в житті вже ніщо не любе. Але Бендер був щедрий на фарби. Він розгорнув перед зніяковілим шофером гідні подиву далі, одразу ж пофарбував їх у голубий і рожевий кольори.

— А в Арбатові вам втрачати нічого, окрім запасних ланцюгів. В дорозі голодувати не будете. Це я беру на себе. Бензин ваш — ідеї наші.

Козлевич спинив машину і, все ще опинаючись, похмуро сказав:

— Бензину обмаль.

— На п'ятдесят кілометрів вистачить?

— Вистачить на вісімдесят.

— В такому разі, все гаразд. Я вже вас повідомив, що ідей і задумів у мене вистачить. На шістдесятому кілометрі на вас чекатиме залізна бочка з авіаційним бензином. Вам подобається авіаційний бензин?

— Подобається, — соромливо відповів Козлевич. Життя раптом здалось йому легким і веселим. Йому забажалося їхати до Чорноморська негайно.

— І цю бочку — закінчив Остап, — ви дістанете зовсім безкоштовно. Скажу більше: вас проситимуть, щоб ви взяли цей бензин.

— Який бензин — прошепотів Балаганов. — Що ви мелете?

Остап гордовито подивився на жовтогаряче ластовиння, розкидане на обличчі молочного брата і так само тихо відповів:

— Людей, що не читають газет, треба морально вбивати на місці. Я не позбавлю вас життя лише тому, що маю надію вас перевиховати.

Остап не пояснив, який зв'язок існує поміж читанням газет і великою бочкою бензину, яка нібито лежить на дорозі.