Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Дванадцять стільців. Золоте теля

Життя країни змінювалося з кожним сторіччям. Мінявся одяг, удосконалювалася зброя, були придушені картопляні заколоти. Люди навчилися голити бороди. Злетіла перша повітряна куля. Було винайдено залізні близнюки — пароплав і паровоз. Засурмили автомашини. А дорога лишилася такою ж, як і за Солов'я-розбійника… Горбата, вкрита вулканічним брудом чи засипана ядучим, наче порошок від блощиць, пилом, простяглась вона, наша вітчизняна дорога, мимо сіл, містечок, фабрик і колгоспів, простяглася тисячоверстою пасткою. Обабіч неї, в пожовклих, забруднених травах, валяються кістяки возів і замучені, конаючі автомобілі.

Можливо, емігрантові, який божеволіє від продажу газет серед асфальтових просторів Парижа, згадується російська ґрунтова дорога з чарівними подробицями рідного пейзажу: калюжа, в якій купається місяць, цвіркуни, що голосно виспівують свою вечірню молитву, і порожнє відро, що видзвонює, прив'язане до селянського воза. Але місячне сяйво тепер має інше призначення. Місяць може пристойно сяяти над гудроновими шосе. Симфонію селянського відерця замінили автомобільні сирени і клаксони. А цвіркунів можна буде слухати в спеціальних заповідниках: там будуть збудовані трибуни, і громадяни, підготовлені вступним словом якогось сивого цвіркунознавця, зможуть мати насолоду — послухати спів улюблених цвіркунів.


Розділ VII

СОЛОДКИЙ ТЯГАР СЛАВИ

Командор пробігу, водій машини, бортмеханік і «прислуга за все» почували себе прекрасно.

Ранок був прохолодний. В перламутровому небі плуталося бліде сонце. У траві викрикувала дрібна пташина наволоч.

Придорожні пташки-посмітюшки, не кваплячись, переходили дорогу перед самими колесами автомобіля. Степові обрії сочились бадьорими запахами, що коли б тут на місці Остапа був якийсь селянський письменник-середнячок з групи «Сталеве вим'я», він би не стримався, вийшов з машини, сів на траві і одразу ж написав на сторінках похідного блокнота нову повість, яка б починалася словами: «Ой, аж зопріли озимі! Розсупонилося сонце, порозтандикало своє проміння по всьому білому світу. Понюхав старий Ромуальдич свою онучу і весь аж перехнябився».

Але Остапові та його супутникам було не до цих поетичних сприймань. Ось уже цілу добу вони мчалися попереду автопробігу. їх зустрічали музикою і промовами. Діти на їхню честь били в барабани. Дорослі годували обідами і вечерями, щедро постачали заздалегідь заготовленими авточастинами. А в якомусь селищі їм піднесли хліб-сіль на дубовій різьбляній таці, з рушником, вишитим хрестиком. Хліб-сіль лежав на дні машини, між ногами Паніковського. Він весь час відщипував від коровая шматочки і зрештою видовбав у ньому мишачу нору. Після цього гидливий Остап викинув хліб-сіль на шлях. Ніч антилопівці провели в невеличкому селі, де їх дбайливо зустрів сільський актив. Вони вивезли звідтіль великий глечик пряженого молока і солодкі спогади про одеколонний запах сіна, на якому спали.

— Молоко і сіно, — сказав Остап, коли «Антилопа» залишала на світанку село, — що може бути краще! Завжди думаєш:

«Це я ще встигну. Ще багато буде в моєму житті молока і сіна». А насправді цього вже ніколи більше не буде. Отже, знайте: це була найкраща ніч у нашому житті, мої бідні друзі. А ви цього навіть не помітили.

Супутники Бендера дивились на нього з повагою. їх захоплювало легке життя, яке раптом відкривалося перед ними.

— Хороше жити на світі! — сказав Балаганов. — Ось ми їмо, ми ситі. Можливо, нас чекає щастя…

— Ви певні цього? — запитав Остап. — Щастя чекає нас на дорозі? Можливо, навіть вимахує нам крильцями від нетерпіння? «Де, — каже воно, — адмірал Балаганов? Чому його так довго немає?» Ви псих, Балаганов! Щастя нікого не чекає. Воно блукає по країні в довгому, білому хітоні, наспівуючи дитячу пісеньку:

«Ох, Америка — це країна, там гуляють і. п'ють без закуски». Але це наївне дитя треба ловити, треба йому сподобатись, йому треба догоджати. А у вас, Балаганов, з цим дитям роману не вийде. Ви голодранець. Погляньте, на кого ви схожі! Людина у вашому костюмі ніколи не здобуде щастя. Та й взагалі весь екіпаж «Антилопи» екіпірований дуже погано. Дивуюсь, як це нас ще вважають за учасників автопробігу! — Остап співчутливо оглянув своїх супутників і продовжував — Капелюх Паніковського мене просто непокоїть. Взагалі, його розкішний одяг можуть зрозуміти як виклик. Цей дорогоцінний зуб, ці зав'язки від підштаників, ці волосаті груди, прикриті лише галстуком… Простіше треба одягатися, Паніковський! Ви — поважний дідок. Вам потрібен чорний сюртук і касторовий капелюх… Балаганову буде до лиця ковбойка в клітку і шкіряні краги. Він одразу ж набуде вигляду студента, який займається фізкультурою. А зараз він схожий на матроса, якого звільнили за пияцтво з торгового флоту. Про нашого шановного водія я не кажу. Тяжкі злигодні, якими обдарувала його доля, не дали йому змоги одягтися відповідно до його високого звання. Невже ви не бачите, як би до його натхненного, трохи забрудненого мастилом обличчя підійшов шкіряний комбінезон і хромовий чорний картуз? Так, дітки мої, вам треба екіпіруватися.

Попередня
-= 146 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!