Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Дванадцять стільців. Золоте теля

— Сняться, прокляті, — знову почув Остап голос старого. Бендер зацікавлено розглядав дивну людину з бакенбардами, які можна тепер побачити хіба що на міністерському обличчі швейцара консерваторії.

А в цей час незвичайний панок закінчив своє бігання і знову з'явився біля ґанку. Тут він трохи притишив ходу і з словами:

«Піду, спробую ще раз», — зник за дверима.

— Люблю стариків, — прошепотів Остап, — з ними ніколи не занудьгуєш. Доведеться почекати результатів таємничої проби.

Чекати Остапові довелося недовго. Незабаром в хатині почувся чи то плач, чи то виття і, задкуючи, як Борис Годунов в останньому акті опери Мусоргського, на ґанок вивалився старий.

— Цур мене, цур! — вигукував він з шаляпінськими інтонаціями в голосі. — Все той же сон! А-а-а!

Він обернувся і, перечіплюючись за свої ж ноги, посунув прямісінько на Остапа… Вирішивши, що настав час дії, великий комбінатор вийшов з-за дерева і підхопив бакенбардиста у свої могутні обійми.

— Що? Хто? Що таке? — акричав неспокійний старий. — Що?

Остап обережно послабив обійми, хопив старого за руку і щиросерде її потряс.

— Я вам співчуваю! — вигукнув він.

— Правда? — запитав господар хатини, припавши до Бендерового плеча.

— Звичайно, правда, — відповів Остап. — Мені самому часто сняться сни.

— А що вам сниться?

— Всяке.

— А яке все ж таки? — наполягав старий.

— Ну, різне. Суміш. Те, що в газеті називають «Звідусіль і про все» або «Світовий екран». Позавчора мені, наприклад, снились похорони мікадо, а вчора — ювілей Сущевської пожежної частини.

— Боже! — промовив старий. — Боже! Яка ви щаслива людина! Яка щаслива! Скажіть, а вам ніколи не снився який-небудь генерал-губернатор… Або навіть міністр. Бендер вирішив не сперечатися.

— Снився, — весело сказав він. — Як же. Генерал-губернатор. Минулої п'ятниці. Всю ніч снився. І, пригадую, поруч з ним ще стояв і поліцмейстер, у взірчастих шароварах.

— Ох, як чудово! — сказав старий. — А чи не снився вам приїзд государя-імператора до Костроми?

— До Костроми? Був і такий сон. Дозвольте, коли ж це… Ага, третього лютого цього року. Государ-імператор, а поряд з ним, пригадую, ще й граф Фредерікс стояв, такий, знаєте, міністр двора.

— Ах ти ж господи! — захвилювався старий. — Чого ж ми тут стоїмо? Ласкаво прошу до мене. Пробачте, ви не соціаліст? Не партієць?

— Ну що ви! — добродушно сказав Остап. — Який же я партієць? Я безпартійний монархіст. Слуга царю, батько солдатам… Взагалі, злетіть, соколи, орлами, годі хилити голови!

— Чайку, чайку, може, бажаєте? — мурмотів старий, підштовхуючи Бендера до дверей.

У хатині була одна кімната і сіни. На стінах висіли портрети різних панків у формених сюртуках. Судячи по петлицях, ці панки служили у свій час по лінії міністерства народної освіти. Постіль мала неприбраний вигляд, що свідчило про те, що господар проводив на ній дуже неспокійні години свого життя.

— І давно ви живете ось таким анахоретом? — запитав Остап.

— З весни, — відповів старий. — Моє прізвище Хворобйов. Тут, гадав я, почнеться нове життя. А що вийшло? Ви тільки зрозумійте…

Федір Микитович Хворобйов був монархістом і ненавидів Радянську владу. Ця влада була йому огидна. Він, колишній попечитель учбового округу, змушений був служити завідуючим методологічно-педагогічним сектором місцевого Пролеткульту. Це викликало в ньому огиду.

До самого кінця своєї служби він не знав, як розшифрувати слово «Пролеткульт», що викликало в ньому ще більшу зневагу до цього слова. Він аж тремтів од відрази, коли бачив членів місцевкому, співробітників і відвідувачів методологічно-педагогічного сектора. Він ненавидів слово «сектор». О, цей сектор! Ніколи Федір Микитович, який високо цінував усе витончене, зокрема й геометрію, не уявляв собі, що це чудове математичне поняття, яке визначає частину площини криволінійної фігури, буде так опошлене.

На службі Хворобйова все дратувало: засідання, стінгазети, позики. Та й удома він не знаходив заспокоєння своїй гордій душі. Вдома теж були стінгазети, позики, засідання. Знайомі говорили виключно про хамські, на думку Хворобйова, речі: про жалування, яке вони називали зарплатою, про місячник допомоги дітям і про соціальну значимість п'єси «Бронепоїзд».

Нікуди було тікати від радянського ладу. Коли ображений Хворобйов самотньо прогулювався вулицями міста, то навіть тут з натовпу гуляючих до нього долітали такі остогидлі речення:

— … тоді ми прийняли постанову вивести його зі складу правління…

— … а я так і сказав: на ваше РКК[13] є примкамера!! Примкамера!


  13 Розцінково-конфліктна комісія - Ред.

Попередня
-= 151 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!