Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Дванадцять стільців. Золоте теля

— Тобто як це — лягай? — перепитав Васисуалій Андрійович, починаючи тремтіти.

— А що з ним розмовляти, з недоброю людиною! — сказав громадянин Гігієнішвілі. І, присівши навпочіпки, почав мацати талію Лоханкіна, відстебуючи підтяжки.

— Рятуйте! — неголосно промовив Васисуалій, кинувши божевільний погляд на Люцію Францівну.

— Світло треба було гасити, — суворо відповіла громадянка Пферд.

— Ми не буржуї, щоб електричну енергію даремно палити, — додав камергер Митрич, вмочивши щось у відрі з водою.

— Я не винен! — пискнув Лоханкін, намагаючись вирватись з рук колишнього князя, а нині трудящого Сходу.

— Всі не винні, — бурмотів Микита Пряхін, тримаючи мешканця, який тремтів.

— Я ж нічого такого не зробив.

— Всі нічого такого не зробили.

— У мене душевна депресія.

— У всіх душевна.

— Ви не смієте мене чіпати. Я малокровний.

— Всі, всі малокровні.

— Від мене пішла дружина! — надривався Васисуалій.

— У всіх дружина пішла, — відповідав Микита Пряхін.

— Давай, давай, Микито! — діловито промовив камергер Митрич, подаючи мокрі блискучі різки. — За розмовами до ранку не вправимось.

Васисуалія Андрійовича поклали черевом на підлогу. Ноги його молочно засвітилися. Гігієнішвілі розмахнувся що було сили, і різка тонко завищала у повітрі.

— Мамочко! — зойкнув Васисуалій.

— У всіх мамочка! — повчально сказав Микита, притискуючи Лоханкіна коліном.

І тут Васисуалій раптом замовк.

«А може, так і треба, — подумав він, тіпаючись від ударів і розглядуючи темні, панцирні нігті на нозі Микити. — Може, саме в цьому спокута, очищення, велика жертва…»

І поки його лупцювали, поки Дуня сором'язливо сміялася, а бабуся з антресолей покрикувала: «Так його, хворенького, так його, рідненького», — Васисуалій зосереджено думав про значення російської інтелігенції і про те, що Галілей теж потерпів за правду.

Останнім взяв різки Митрич.

— Дай-но я спробую, — сказав він, підіймаючи руку. — Надаю йому лозиною по філейним частинам.

Та Лоханкіну не довелося скуштувати камергерської лозини. У двері чорного ходу постукали. Дуня побігла відчинити. (Парадний хід «Воронячої слобідки» був давно забитий з тієї причини, що мешканці ніяк не могли вирішити, хто першим повинен мити сходи. З цієї ж причини була наглухо забита і ванна кімната).

— Васисуалію Андрійовичу, до вас незнайомий мужчина, — сказала Дуня, наче нічого й не сталося.

І всі справді побачили незнайомого мужчину у білих джентльменських штанях.

Васисуалій Андрійович жваво підвівся, поправив свій туалет і з непотрібною посмішкою повернув обличчя до Бендера, який щойно увійшов.

— Я вам не перешкодив? — ввічливо запитав великий комбінатор, примружившись.

— Так, так, — пробелькотав Лоханкін, човгаючи ногою, — бачте, я тут був, як би вам сказати, трохи зайнятий… Але… здається, я вже звільнився?

І він запобігливо озирнувся на всі боки. Та в кухні вже нікого не було, окрім тітоньки Паші, яка під час екзекуції заснула на плиті. На дощатій підлозі валялися окремі різки і білий полотняний ґудзик з двома дірочками.

— Прошу до мене, — запросив Васисуалій.

— А може, я все ж таки перешкодив? — запитав Остап, опинившись в першій кімнаті Лоханкіна. — Ні? Ну, гаразд. Так це і є ваша «Зд. чуд. кім. з ус. виг. — вид. н. м. од. ін. хол.» А вона, справді, «чуд.» і має «в. вигод».

— Абсолютно вірно, — пожвавився Васисуалій, — чудова кімната, з усіма вигодами. І візьму недорого. П'ятдесят карбованців за місяць.

— Торгуватись я не буду, — ввічливо сказав Остап, — але… сусіди… Як вони?

— Чудові люди, — відповів Васисуалій, — і взагалі, всі вигоди… І ціна дешева.

— Але ж вони, здається, ввели тут тілесні покарання?

— Ет, — сказав Лоханкін щиросердно, — адже, врешті-решт, хто знає? Може, саме так і треба. Може, в цьому і є велика сірячна правда?

— Сірячна? — задумливо повторив Бендер. — Вона ж сермяжна, посконна, домоткана, кондова, старожитня? Так, так. Взагалі, скажіть, з якого класу гімназії вас витурили за неуспішність? З шостого?

— З п'ятого, — відповів Лоханкін.

— Золотий клас. Отже, до фізики Краєвича ви не дійшли? І з тих пір жили виключно інтелектуальним життям? А втім, мені це однаково. Живіть, як хочете. Завтра я переїжджаю до вас.

— А завдаток? — запитав колишній гімназист.

— Ви не в церкві, вас не обманять, — вагомо промовив великий комбінатор. — Буде і завдаток. З часом.


Розділ XIV

ПЕРШЕ ПОБАЧЕННЯ

Коли Остап повернувся до готелю «Карлсбад» і, відбившись незліченну кількість разів у вестибюльних і коридорних дзеркалах, якими так люблять прикрашатись установи такого типу, увійшов у свій номер, його збентежив хаос, який він тут побачив. Червоне плюшеве крісло лежало куцими ногами догори, показуючи свій не зовсім привабливий джутовий спід. Оксамитова скатертина з позументами з'їхала зі столу. Навіть картина «Явлення Христа народу» і та висіла боком, втративши значну частину повчальності, яку вклав у неї художник. З балкона віяв свіжий пароплавний вітер, пересовуючи розкидані по ліжку гроші. Поміж них валялася бляшана коробка від цигарок «Кавказ». На килимі, вчепившись один в одного, мовчки борсалися Паніковський і Балаганов.

Попередня
-= 173 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!