Слава ЗСУ!

— Чому це, — спитав він, — у вашому кефірному закладі такий убогий інвентар?

— Як так, — захвилювався Альхен, — а фісгармонія?

— Знаю, знаю, вокс гуманум. Але посидіти у вас зі смаком абсолютно нема на чім. Самі садові помийниці.

— У червоному кутку є стілець, — образився Альхен, — англійський стілець. Кажуть, ще від старих меблів лишився.

— А я, до речі, не бачив вашого червоного кутка. Як він у розумінні пожежної охорони? Не підведе? Доведеться подивитись.

— Будь ласка.

Остап подякував господині за обід і рушив.

У червоному кутку примусів не розводили, тимчасових грубок не було, комини були справні і сажу трусили регулярно, але стільця, на превеликий подив Альхена, не було. Кинулися шукати стілець. Заглядали під ліжка і під лави, відсунули для чогось фісгармонію, допитувались у бабусь, які полохливо поглядали на Пашу Емільовича, але стільця так і не найшли. Паша Емільович у розшуках стільця виявив велику ретельність. Всі вже заспокоїлись, а Паша Емільович все ще бродив по кімнатах, заглядав під карафки, пересував чайні бляшані кухлики і бурмотів:

— Де ж він може бути? Сьогодні він був, я бачив його на власні очі! Смішно навіть.

— Сумно, дівчата, — крижаним голосом сказав Остап.

— Це просто смішно! — нахабно повторював Паша Емільович.

Але тут піногін-вогнегасник «Еклер», що й досі співав, узяв найвище фа, на що здатна тільки народна артистка республіки Нежданова, змовк на секунду і з криком випустив перший пінний струмок, що залив стелю і збив з голови кухареві туальденоровий ковпак. За першим струмком піногін-вогнегасник випустив другий струмок туальденорового кольору, що звалив неповнолітнього Сидора Яковича. Після того робота «Еклера» стала безперебійною.

На місце події ринули Паша Емільович, Альхен і всі уцілілі Яковичі.

— Чиста робота! — сказав Остап. — Ідіотська вигадка! Бабусі, зоставшись з Остапом на самоті, без начальства, одразу ж почали заявляти претензії:

— Брательників у домі оселив. Обжираються.

— Поросят молоком годує, а нам кашу суне.

— Усе з дому повиносив.

— Спокійно, дівчата, — сказав Остап, відступаючи, — це до вас з інспекції праці прийдуть. Мене сенат не уповноважив.

Бабусі не слухали.

— А Пашка Мелентійович, цей стілець він сьогодні виніс і продав. Сама бачила.

— Кому? — закричав Остап.

— Продав — і все. Мою ковдру продати хотів.

У коридорі йшла запекла боротьба з вогнегасником. Нарешті людський геній переміг, і піногін, розтоптаний залізними ногами Паші Емільовича, востаннє виблював в'ялий струмок і затих назавжди.

Бабусь послали мити підлогу. Інспектор пожежної охорони пригнув голову і, ледь похитуючи стегнами, підійшов до Паші Емільовича.

— Один мій знайомий, — сказав Остап значущо, — теж продавав державні меблі. Тепер він пішов у ченці — сидить у бупрі.

— Мене дивують ваші безпідставні обвинувачення, — зауважив Паша Емільович, від якого йшов їдкий запах пінних струмків.

— Ти кому продав стілець? — запитав Остап тремким шепотом.

Тут Паша Емільович, володар надприродних чуттів, збагнув, що зараз його битимуть, можливо, навіть ногами.

— Перекупникові, — одказав він.

— Адреса?

— Я його вперше на віку бачив.

— Уперше на віку?

— Їй-богу.

— Набив би я тобі рило, — мрійно повідомив Остап, — тільки Заратустра не дозволяє. Ну, іди к чортовій матері!

Паша Емільович запобігливо всміхнувся і почав одходити.

— Ну ти, жертва аборту, — згорда сказав Остап, — оддай кінці, не відчалюй. Перекупник який із себе, блондин, брюнет?

Паша Емільович докладно почав пояснювати. Остап уважно його вислухав і закінчив інтерв'ю словами:

— Це, безперечно, до пожежної охорони не стосується. У коридорі до Бендера, що збирався вже йти, підійшов сором'язний Альхен і дав йому червінця.

— Це сто чотирнадцята стаття Карного кодексу, — сказав Остап, — хабар службовій особі під час виконання службових обов'язків.

Але гроші взяв і, не попрощавшись з Олександром Яковичем, рушив до виходу. Двері, обладнані могутнім приладом, з натугою розчинилися і дали Остапові під зад стусана півтори тонни вагою.

— Удар стався, — сказав Остап, потираючи ушкоджене місце, — засідання триває далі!

Розділ ІХ

Де ваші локони?

Поки Остап оглядав 2-й будинок Старсоцзабезу, Іполит Матвійович, вийшовши з двірницької і відчуваючи холод на голеній голові, рушив вулицями рідного міста. Бруком бігла ясна весняна вода. З дахів без упину линули тріскотнява і цокіт діамантових крапель. Горобці полювали на гній. Сонце сиділо на всіх дахах. Золоті битюги нарочито голосно гриміли копитами на голому бруку і, опустивши вниз вуха, із задоволенням прислухались до власного стукоту. На вогких телеграфних стовпах щулились мокрі об'яви з розплилими літерами: «Навчаю грати на гітарі за цифровою системою» і «Даю лекції суспільствознавства для вступу в народну консерваторію». Взвод червоноармійців у зимових шоломах перетинав калюжу, що починалася біля магазину Старгіко і тяглася аж до будинку губплану, фронтон якого був прикрашений гіпсовими тиграми, перемогами і кобрами.