Слава ЗСУ!

Балаганов навіть підійшов до могили, щоб сказати все це самому, але командор уже одяг картуза і швидко відходив.

Коли рештки антилопівської армії перейшли вибалок і перевалили ще через один пагорок, вони одразу ж побачили невеличку залізничну станцію.

— Ну от і цивілізація, — сказав Остап. — Можливо, буфет, їжа. Поспимо на ослонах. Вранці рушимо на схід. Що ви скажете?

Шофер і бортмеханік мовчали.

— Що ж ви мовчите, як наречені?

— Знаєте, Бендер, — нарешті сказав Балаганов, — я не поїду. Ви не ображайтесь, але я вам не вірю. Я не знаю, куди треба їхати. Ми там всі пропадемо. Я лишаюсь.

— Я хотів сказати вам те саме, — підтримав Козлевич.

— Як хочете, — промовив Остап з несподіваною сухістю. Буфету на станції не було. Горіла гасова лампа-блискавка. В пасажирському залі куняли на мішках дві баби. Весь залізничний персонал блукав на дощатому пероні, тривожно вглядаючись в передранкову темряву за семафором.

— Який поїзд? — запитав Остап.

— Літерний, — нервово відповів начальник станції, поправляючи червоний картуз з срібними позументами. — Особливого призначення. Затриманий на дві хвилини. Роз'їзд не дає пропуску.

Загули, затремтіли дроти, з гуркоту вилупилися вовчі очі, і блискучий поїзд у кілька вагонів з розгону влетів на станцію. Засяяло широке скло м'яких вагонів, під самісіньким носом антилопівців промчали букети і пляшки з-під вагона-ресторану, на ходу зіскочили провідники з ліхтарями, і на пероні враз почулися весела російська мова і іноземна. Уздовж вагонів звисали хвойні гірлянди-дуги і гасла: «Привіт героям — будівникам Східної Магістралі!»

Літерний поїзд з гостями йшов на відкриття дороги.

Великий комбінатор зник. Через півхвилини він знову з'явився і зашепотів:

— Я їду! Як їду — не знаю, але їду! Хочете зі мною? Востаннє запитую.

— Ні, — сказав Балаганов.

— Не поїду, — сказав Козлевич, — не можу більше.

— Що ж ви робитимете?

— А що мені робити? — відповів Шура. — Піду в діти лейтенанта Шмідта — і все.

— «Антилопу» думаю зібрати, — жалібно промовив Адам Казимирович, — піду до неї, погляну, дам їй ремонт.

Остап хотів щось сказати, але протяжний свисток не дав йому розкрити рота. Він притиснув до себе Балаганова, погладив його по спині, розцілувався з Козлевичем, махнув рукою і побіг до поїзда, вагони якого вже здригнулися від першого паровозного поштовху. Та вмить повернувся, сунув Козлевичеві в руку п'ятнадцять карбованців, які одержав за продану виставу, і вистрибнув на підніжку поїзда, що вже рушив.

Обернувшись, він побачив у фіалковій імлі дві маленькі постаті, що сходили на залізничний насип. Балаганов повертався в неспокійне коло дітей лейтенанта Шмідта, Козлевич йшов до останків «Антилопи».

Частина третя

ПРИВАТНА ОСОБА

Розділ XXVI

ПАСАЖИР ЛІТЕРНОГО ПОЇЗДА

Біля асфальтового причалу Рязанського вокзалу в Москві стояв куций літерний поїзд. Він мав всього лише шість вагонів:

багажний, де попри всі правила, містився не багаж, а зберігалися на льоду запаси їжі, вагон-ресторан, з якого визирав білий кухар, і урядовий салон. Решта вагонів були пасажирські і на їхніх канапах, покритих суворими смугастими чохлами, мали розміститися делегації робітників-ударників, а також іноземні та радянські кореспонденти. Поїзд готувався вийти на змичку рейок Східної Магістралі. Подорож мала бути тривалою. Ударники запихали у вагонний тамбур дорожні корзини з чорними замочками, що погойдувалися на залізному пруті. Радянська преса метушилася на пероні, вимахуючи лакованими фанерними саквояжами.

Іноземці стежили за носильниками, що переносили їхні товсті шкіряні чемодани, кофри і картонки з кольоровими наклейками туристських бюро і пароплавних компаній.

Пасажири встигли запастися книжкою «Східна Магістраль», на обкладинці якої було намальовано верблюда, що нюхав рейку. Книжку продавали тут же, з багажного візка. Автор книжки журналіст Паламидов вже кілька разів проходив повз візок, ревно поглядаючи на покупців. Його вважали знавцем Магістралі, і він їхав туди вже втретє.

Наближався час від'їзду, але прощальна сцена нічим не нагадувала відхід звичайного пасажирського поїзда. На пероні не було стареньких бабусь, ніхто не висовував з вікна немовлятко, що мало востаннє глянути на свого дідуся. Зрозуміло, не було й дідуся, у вицвілих очах якого завжди відбивається страх перед залізничними протягами. І, ясна річ, ніхто не цілувався. Делегацію робітників-ударників на вокзал привезли профспілчанські діячі, які ще не встигли опрацювати питання про прощальні поцілунки. Московських кореспондентів проводжали редакційні працівники, які в таких випадках намагалися відбутися рукостисканням. Іноземні ж кореспонденти, — їх було понад тридцять чоловік, — їхали на відкриття Магістралі у повному складі, з дружинами і грамофонами, отож проводжати їх було нікому.