Слава ЗСУ!

— Повірте мені,—бурмотів старий з сльозами на очах, — я таких людей годував! Принца Вюртембергського годував! Мені і грошей не треба платити. Якже мені наприкінці життя людей не погодувати? Погодую — тоді й помру!

Іван Йосипович хвилювався страшенно. Дізнавшись про остаточну заборону спиртних, він трохи не захворів, та полишати Європу без обіду не насмілився. Складений ним кошторис дуже підрізали і старий, промугикавши собі під ніс: «Нагодую і помру», додав шістдесят карбованців з власних заощаджень. В день обіду він прийшов у нафталіновому фраці. Поки відбувався мітинг, він нервував, поглядав на сонце й покрикував на кочівників, що заради інтересу намагалися в'їхати до їдальні верхи. Старий махав на них серветкою і бубонів:

— Відійди, Мамай, не бачиш, що робиться! Ох господи! Соус пікан перестоїть. І консоме з пашотом ще не готове!

На столі вже стояли закуски. Все було сервіровано дуже гарно і з великою майстерністю. Сторчма стояли тверді серветки, на скляних тарілочках лежало масло з льодом, скручене в бутони; оселедці тримали в роті серсо з цибулі І маслин; були квіти і навіть звичайнісінький сірий хліб виглядав дуже презентабельно.

Нарешті гості повсідалися за стіл. Всі припали пилюкою, всі були червоні від спеки, і всі були дуже голодні. Ніхто з них не був схожий на принца Вюртембергського. Іван Йосипович раптом відчув біду.

— Прошу гостей пробачити, — сказав він запобігливо, — ще п'ять хвилиночок і почнемо обідати. Я маю до вас особисте прохання: не чіпайте на столі нічого до початку обіду, щоб усе було як належить.

На хвилину він вийшов у кухню, пританцьовуючи по-світському, а коли повернувся, несучи на таці якусь парадну рибу, то побачив жахливу картину. Стіл був пограбований. Це так було не схоже на розроблений Іваном Йосиповичем церемоніал споживання їжі, що він аж остовпів. Англієць з тенісною талією безтурботно уминав хліб з маслом, а Гейнріх, перехилившись через стіл, витягав пальцями маслину з оселедцевого рота. На столі все перемішалося. Гості, задовольняючи перший голод, весело ділилися враженнями.

— Та що ж це таке? — запитав старий ослаблим голосом.

— А де ж суп, папаша? — закричав Гейнріх з набитим ротом. Іван Йосипович не відповів нічого. Він лише зробив помах серветкою і пішов геть. Усі подальші турботи про стіл він передав своїм підлеглим.

Коли комбінатори продерлися до столу, товстун з обвислим, як банан, носом виголошував першу застольну промову. Остап дуже здивувався, пізнавши в цьому товстунові інженера Талмудовського.

— Так! Ми герої! — вигукнув Талмудовський, простягаючи у простір склянку з нарзаном. — Привіт вам, будівники Магістралі! Але ж які в нас умови праці, громадяни! Скажу, наприклад, про зарплатню. Не заперечую, на Магістралі оклади кращі, аніж в інших місцях, але ж культурні незручності! Театру немає! Пустеля! Каналізації ніякої!.. Ні, я так працювати не можу!

— Хто це такий? — перепитували один одного будівники. — Ви не знаєте?

А тим часом Талмудовський вже витяг з-під столу чемодани.

— Плював я на угоду! — кричав він, прямуючи до виходу. — Що? Повернути підйомні? Тільки через суд! Тільки через суд!

І навіть штовхаючи чемоданами тих, що обідали, він замість «пардон» люто вигукував: «Тільки через суд!»

Пізно вночі він вже мчав моторною дрезиною, приєднавшись до дорожних майстрів, що їхали у справах до південної частини Магістралі. Талмудовський сидів верхи на чемоданах і роз'яснював майстрам причини, через які чесний спеціаліст не може працювати в цій дірі. З ним їхав додому і метрдотель Іван Йосипович. З горя він не встиг навіть зняти фрака. Він був дуже п'яний.

— Варвари! — кричав він, висовуючись на зустрічний вітер і погрожуючи кулаком у бік Гремячого Ключа. — Всю сервіровку ік свиням собачим!.. Антона Павловича годував! Принца Вюртембергського!.. Приїду додому і помру! Згадають тоді Івана Йосиповича. Сервіруй, скажуть, банкетний стіл на вісімдесят чотири персони, ік свиням собачим. І не буде кому! Немає Івана Йосиповича Трикартова! Помер! Відійшов у кращий світ, іде же нєсть ні болєзні, ні печалі, ні воздиханія, но жизнь бесконечная!.. Ві-і-ічная па-а-м'ять…

І поки старий правив сам над собою панахиду, хвости його фрака лопотіли на вітрі, як вимпели!

Остап не дав Корейкові доїсти компот, витяг його з-за столу і повів розрахуватись. Приставною драбиною комбінатори влізли в товарний вагон, де містилася канцелярія Північної укладки і стояло полотняне ліжко табельника. Тут вони замкнулися.

Після обіду, коли літерні пасажири відпочивали, набираючись сил і снаги для участі у вечірній гулянці, фейлетоніст Гаргантюа спіймав братів-кореспондентів за недозволеним заняттям. Лев Рубашкін і Ян Скамейкін несли на телеграф два папірці. На одному з них було стисле повідомлення: