Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Дванадцять стільців. Золоте теля

Нарешті Корейко виліз з-під ліжка, підсунувши до Остапових ніг пачки з грішми. Кожна пачка була акуратно заклеєна в білий папір і перев'язана мотузком.

— Дев'яносто дев'ять пачок, — сказав Корейко тоскно, — по десять тисяч в кожній. Купюрами по двадцять п'ять червінців. Можете не перевіряти: у мене — як у банку.

— А де ж сота пачка? — запитав захоплено Остап.

— Десять тисяч я вирахував. Ви пограбували їх у мене на березі моря.

— Ну, це вже свинство. Гроші витрачені на вас же. Не будьте формалістом.

Корейко, зітхаючи, додав ще одну пачку, замість чого одержав свій життєпис у жовтій папці з шнурками від черевиків. Життєпис він одразу ж спалив у залізній грубці, труба якої виходила крізь вагонний дах. Остап в цей час взяв на пробу одну з пачок, зірвав обгортку і, переконавшись, що Корейко не обманює, засунув її до кишені.

— А де ж валюта? — прискіпливо запитав великий комбінатор. — Де мексіканські долари, турецькі ліри, де фунти, рупії, пезети, центавоси, румунські леї, де лімітрофні лати і злоті? Дайте хоч частину валютою!

— Беріть, беріть, що є, — відповів Корейко, сидячи перед грубкою і дивлячись на документи, що судомилися в огні, — беріть, бо й цього скоро не буде. Валюти не тримаю.

— От я й мільйонер! — вигукнув Остап з веселим подивом. — Здійснилися мрії ідіота!

І Остап враз відчув якусь розчарованість. Його вразила буденність усього, що сталося; його здивувало те, що світ не змінився в цю ж хвилину, і що нічого, ну зовсім нічого не сталось навколо нього. І хоч він знав, що ніякі таємничі печери, бочки з золотом і лампочки Аладіна в наш суворий час не типові, все ж йому чогось було жаль. Йому стало навіть трохи скучно, як Роальду Амундсену, коли він, пролітаючи дирижаблем «Норге» над Північним полюсом, до якого добирався все життя, без захоплення сказав своїм супутникам: «Ну, от ми і прилетіли». Внизу була бита крига, тріщини, холод, порожнеча. Таємницю розкрито, мети досягнено, робити далі нічого, і треба міняти професію. Але печаль хвилинна; бо попереду слава, пошана, — звучать хори, стоять шпалерами гімназистки в білих пелеринах, плачуть старенькі матері полярних дослідників, з'їдених товаришами по експедиції, виконуються національні гімни, спалахують ракети, і старий король притискає дослідника до своїх колючих орденів і зірок.

Хвилинне розчарування швидко минуло. Остап повкидав пачки в мішечок, люб'язно запропонуваний Олександром Івановичем, взяв його під руку і відкотив важкі двері товарного вагона.

Свято закінчувалося. Ракети золотими вудками закидалися в небо, виловлюючи звідтіль червоні і зелені рибки, холодний вогонь бризкав у вічі, крутилися піротехнічні сонця. За халупою, де містився телеграф, на дерев'яній сцені йшла вистава для кочівників. Деякі з них сиділи на лавах, інші дивилися виставу просто з своїх сідел. Часто іржали коні, літерний поїзд був освітлений з хвоста до голови.

— Ага! — вигукнув Остап. — Банкет у вагоні-ресторані! Я й забув! Яка радість! Ходімо, Корейко, я вас пригощаю, я всіх пригощаю! Згідно закону гостинності! Коньяк з лимончиком, кльоцки з дичини, фрікандо з шампіньйонами, старе угорське, нове угорське вино, шампанське!

— Фрікандо, фрікандо! — сказав люто Корейко. — А потім посадять. Я не хочу себе афішувати!

— Я обіцяю вам райську вечерю на білій скатертині, — наполягав Остап. — Ходімо, ходімо! І взагалі скиньте схиму, годі бути відлюдником! Поспішайте випити вашу порцію спиртних напоїв, з'їсти свої двадцять тисяч котлет. А ні — то налетять сторонні суб'єкти і зжеруть вашу пайку. Я влаштую вас у літерному поїзді, я там своя людина, — і вже завтра ми будемо порівняно в культурному центрі. А там з вашими мільйонами… Олександре Івановичу!..

Великому комбінаторові зараз хотілося робити всім щось добре, хотілося, щоб усім було весело. Почорніле Корейкове обличчя гнітило його, і він почав умовляти Олександра Івановича. Він погоджувався з тим, що афішуватись не слід, але ж не варто і морити себе голодом. Остап і сам не розумів, навіщо потрібен йому цей веселий табельник, та, щось почавши, він уже не міг спинитися. Під кінець він навіть почав погрожувати.

— Ось будете сидіти на своєму чемодані, а якогось погожого дня заявиться до вас костомаха — і косою по шиї. Ну? Уявляєте собі атракціон? Поспішайте, Олександре Івановичу, котлети ще на столі. Не будьте твердолобим.

Після втрати мільйона Корейко став ще м'якішим і податливішим.

— Може, й справді провітритись? — сказав він ще не зовсім певним голосом. — Прокотитись до центру? Звичайно, без всяких шиків, без цього гусарства.

— Яке вже тут гусарство! Просто два лікарі, громадські діячі, їдуть до Москви, щоб відвідати Художній театр і на власні очі побачити мумію в Музеї витончених мистецтв. Беріть чемодан.

Попередня
-= 234 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!