Слава ЗСУ!

— Це для вас красиво, для приїжджих, а нам тут жити треба.

У просторому залі фабрики-кухні, серед кахельних стін, під стрічками-мухоморами, які звисали з стелі, мандрівники їли перловий, суп і маленькі коричневі биточки. Остап поцікавився, чи немає тут вина, але дістав захоплюючу відповідь, що недавно поблизу міста знайдено джерело мінеральної води, яка щодо смаку перевершує уславлений нарзан. Як доказ було подано пляшку нової води, яку тут же і розпили при цвинтарній тиші.

— А як крива проституції? — з надією запитав Олександр Ібн-іванович.

— Різко пішла на зниження, — відповів невмолимий юнак.

— Ай, що робиться! — сказав Остап, фальшиво усміхаючись. Та він справді не знав, що робиться. Коли підвелися з-за столу, з'ясувалося, що юнак устиг заплатити за всіх. Він ні за що не погоджувався взяти гроші у мільйонерів, запевняючи, що післязавтра він одержує зарплату, а до того часу якось перекрутиться.

— Ну, а сміх? Як місто розважається? — вже без екстазу запитував Остап. — Тімпани, кімвали?

— Хіба ви не знаєте? — здивувався завідуючий музеєм. — Минулого тижня у нас відкрилася міська філармонія. Великий симфонічний квартет імені Бебеля і Паганіні. Ідемо зараз же. І як це я не згадав одразу!

Після того, як він заплатив за обід, відмовлятися відвідати філармонію було нетактовно навіть з етичних міркувань.

Виходячи з філармонії, Олександр Ібн-Іванович сказав голосом двірника:

— Міська фісгармонія! Великий комбінатор почервонів.

По дорозі в готель юнак несподівано зупинив візника, висадив мільйонерів, взяв їх за руки і, йдучи навшпиньках від захоплення, що аж розпирало його, підвів до невеличкого каменя, огородженого ґратами.

— Тут стоятиме обеліск! — сказав він значуще. — Колона марксизму!

Прощаючись, юнак просив приїжджати частіше. Добродушний Остап пообіцяв обов'язково приїхати, бо він ніколи ще не мав такого радісного дня, як сьогодні.

— Я — на вокзал! — сказав Корейко, залишившись наодинці з Бендером.

— Поїдемо гульнемо в інше місто? — запитав Остап. — В Ташкенті можна провести чудово днів зо три.

— З мене досить, — відповів Олександр Іванович, — я поїду на вокзал здавати чемодан на схов, служитиму десь тут конторником. Підожду капіталізму. Тоді і погуляю.

— Ну й ждіть, — сказав Остап досить грубо, — а я поїду. Сьогоднішній день — це прикре непорозуміння. На місцях перегнули… Золоте телятко в нашій країні ще має якусь владу!

На вокзальній площі вони побачили юрму літерних кореспондентів, які після змички робили екскурсійну подорож по Середній Азії. Вони оточили Ухудшанського. Владар урочистого комплекта самовдоволено обертався на всі боки, вихвалюючись своїми покупками. На ньому була бархатна шапка, облямована хвостом шакала, і халат, викроєний з ватної ковдри.

Віщування плюшевого пророка здійснювались і далі.

Розділ XXXII

БРАМА ВЕЛИКИХ МОЖЛИВОСТЕЙ

Того сумного і світлого осіннього дня, коли в московських скверах садівники зрізають квіти і роздають їх дітям, головний син лейтенанта Шмідта Шура Балаганов спав на лаві в пасажирському залі Рязанського вокзалу. Він лежав, поклавши голову на дерев'яний поручень. Зім'ята кепка була насунута на ніс. Видно було по всьому, що бортмеханік «Антилопи» і уповноважений в справі копит не здобув щастя. Він жебрак. До його неголеної щоки прилипла роздроблена яєчна шкаралупа. Парусинові черевики втратили як форму, так і колір і нагадували швидше молдаванські постоли. Ластівки літали під високою стелею залуна два світла.

Завеликими немитими вікнами видно було блокування, семафори та інші предмети, потрібні в залізничному господарстві. Побігли носильники, і незабаром через зал попливло населення поїзда, який щойно прибув на станцію. Останнім з перону ввійшов пасажир в чистому одязі. З-під розстебнутого легкого макінтоша виглядав костюм у дрібну-предрібну калейдоскопічну клітку. Штани спадали водоспадом на лаковані туфлі. Закордонний вигляд пасажира доповнював м'який капелюх, трохи скособочений. Послугами носильника він не скористався і ніс овій чемодан сам. Пасажир ліниво йшов спорожнілим залом і, без сумніву, увійшов би у вестибюль, якби раптом не помітив жалюгідну постать Балаганова. Він примружив око, підійшов ближче і якусь мить розглядав сонного. Потім обережно, двома пальцями в рукавичці зсунув кепку з обличчя бортмеханіка і посміхнувся.

— Вставайте, графе, вас кличуть з підземелля! — сказав він, штовхаючи Балаганова.

Шура сів, потер обличчя рукою і тільки тоді признав пасажира.

— Командор! — викрикнув він.