Слава ЗСУ!

Історію з Бубешком, що применшив плани, було розказано вдруге, цього разу зумисне для Остапа. Він ходив з своїми друзями в твердий вагон переконати студентку Ліду Писарівську прийти до них у гості, і при цьому так теревенив, що сором'язлива і скромна Ліда таки прийшла і взяла участь в загальному гаморі. Раптове довір'я зросло до таких розмірів, що, прогулюючись на пероні великої вузлової станції з дівчиною у чоловічому пальті, великий комбінатор підвів її майже до вихідного семафора і тут, несподівано для себе, вилив перед нею всю душу в досить пошлій формі.

— Розумієте, — втокмачував він, — світив місяць, король ландшафту. Ми сиділи на приступках музею древностей, і раптом я відчув, що я її люблю. Але того ж вечора мені довелося виїхати, так усе і розладналося. Вона, здається, образилася. Навіть без сумніву образилася.

— Вас послали у відрядження? — запитала дівчина.

— Хм… Наче відрядження. Тобто не зовсім щоб відрядження, але термінова справа. А тепер я страждаю. Гордо і по-дурному страждаю.

— Це не страшно, — сказала дівчина, — переключіть зайвину вашої енергії на виконання якогось трудового процесу. Наприклад, ріжте дрова. Зараз є така течія.

Остап пообіцяв переключитися і, хоч не уявляв собі, як це він замінить собі Зосю різанням дров, все-таки відчув велике полегшення. Вони повернулися до вагона з таємничим виглядом і потім кілька разів виходили в коридор і шепотіли про нерозділене кохання й про нові течії в цій галузі.

В купе Остап, як і раніш, з шкіри ліз, щоб сподобатися компанії. І він цього досяг: студенти почали вважати його за свого. А грубіян Паровицький щосили ляснув Остапа по плечу і викрикнув:

— Іди до нас, в політехнікум. їй-богу! Дістанеш стипендію, сімдесят п'ять карбованців. Житимеш як бог. У нас—їдальня, щодня м'ясо. Потім на Урал поїдемо на практику.

— Я вже закінчив один гуманітарний вуз, — поспішно сказав великий комбінатор.

— А що ж ти зараз робиш? — запитав Паровицький.

— Та так… по фінансовій лінії…

— Служиш у банку?

Остап раптом саркастично поглянув на студента і сказав:

— Ні, не служу. Я мільйонер.

Звичайно, ця заява ні до чого Остапа не зобов'язувала і все це можна було перетворити на жарт, але Паровицький засміявся так глузливо, що великому комбінаторові стало прикро. Його охопило бажання приголомшити своїх супутників, викликати в них ще більший подив і захоплення.

— Скільки ж у вас мільйонів? — запитала дівчина в гімнастичних туфлях, підбиваючи його на веселу відповідь.

— Один, — сказав Остап, блідий від гордості.

— Щось малувато, — заявив вусатий.

— Мало, мало, — закричали всі.

— З мене досить, — сказав Бендер урочисто.

І з цими словами він узяв свій чемодан, клацнув нікелевими защіпками і висипав на диван усе, що в ньому було. Паперові брусочки лягли гіркою, сповзаючи вниз. Остап зігнув одну пачку, обгортка розірвалася, почувся карточний тріск.

— В кожній пачці по десять тисяч. Вам мало? Мільйон без чогось там… І ніякісінького фальшу: підписи, паркетна сітка і водяні знаки.

Запала тиша. Остап згріб гроші знову у чемодан і закинув його, як йому здалося, царственим жестом у багажник. І знову сів на канапу, розвалився на ній, широко розставив ноги і поглянув на шайку-ряжку.

— Як бачите, гуманітарні науки теж приносять свої плоди, — сказав мільйонер, запрошуючи студентів повеселитися з ним.

Студенти мовчали, розглядуючи різні кнопки і защіпки на орнаментованих стінах купе.

— Живу, як бог, — продовжував Остап, — вірніше, як півбог, що зрештою одне й те ж.

Трохи почекавши, великий комбінатор занепокоєно засовався і викрикнув товариським тоном:

— «Что ж вы, черти, приуныли?»

— Ну, я пішов, — сказав усатий, подумавши. — Піду до своїх, погляну, як там і що. І він вискочив з купе.

— Дивна річ, просто незвичайна річ, — зауважив Остап, — ще тільки сьогодні вранці ми не були навіть знайомі, а зараз почуваємо себе так, ніби знаємо один одного десять років. Що це, флюїди діють?

— Скільки з нас за чай? — запитав Паровицький. — Скільки ми випили, товариші? Дев'ять склянок чи десять? Треба запитати провідника. Зараз я прийду.

За ним зірвалося ще четверо, загорівшись бажанням допомогти Паровицькому розраховуватися з провідником.

— Може, щось заспіваємо? — запропонував Остап. — Що-небудь залізне. Наприклад: «Сергій піп, Сергій піп!» Хочете? У мене чудовий волзький бас. І, не чекаючи відповіді, великий комбінатор похапливо заспівав: «Вдоль да по речке, вдоль да по Казанке, сизый селезень плывет». Коли треба було підхопити приспів хором, Остап по-капельмейстерському зробив помах руками і притупнув ногою, але грізного й дружнього хорового викрику не почулося. Лише Ліда Писарівська соромливо пискнула: