Слава ЗСУ!

Розділ XI

Алфавіт «Дзеркало Життя»

Другого дня компаньйони пересвідчилися, що жити в двірницькій далі незручно. Буркотів Тихін, що зовсім очманів після того, як побачив пана спочатку чорновусим, потім зеленовусим, а під кінець і зовсім без вусів. Спати було ні на чім. У двірницькій стояв запах гнилого кізяка, що струмував від нових валянків Тихона. Старі валянки стояли в кутку і теж повітря не озонували.

— Вважаю вечір спогадів закритим, — сказав Остап, — треба переїздити до готелю.

Іполит Матвійович здригнувся:

— Цього не можна.

— Чому?

— Там доведеться прописатись.

— З паспортом не гаразд?

— Та ні, з паспортом усе гаразд, але в місті моє прізвище широко відоме. Піде поголос.

Концесіонери замріяно помовчали.

— А прізвище Міхельсон вам подобається? — несподівано запитав прекрасний Остап.

— Який Міхельсон? Сенатор?

— Ні. Член спілки радторгслужбовців.

— Я вас не розумію.

— Це через брак технічних навичок. Не будьте невинним ягнятком.

Бендер витяг із зеленого піджака профспілкову книжку і передав Іполитові Матвійовичу.

— Конрад Карлович Міхельсон, сорока восьми років, безпартійний, не одружений, член спілки з тисяча дев'ятсот двадцять першого року, надзвичайно моральна особа, мій добрий знайомий, здається, друг дітей… Але ви можете не дружити з дітьми: цього від вас міліція не зажадає.

Іполит Матвійович зашарівся:

— Та чи зручно це?

— Порівняно з нашою концесією цей вчинок, хоч і передбачений Карним кодексом, проте має невинний характер дитячої гри в панаса.

Вороб'янінов все-таки затявся.

— Ви ідеаліст, Конраде Карловичу. Вам іще пощастило, а то, уявіть собі, раптом вам довелось би стати яким-небудь Папа-Христозопулом або Зловуновим.

Одразу ж дано згоду, і концесіонери, не попрощавшись із Тихоном, вибрались на вулицю.

Зупинились вони в мебльованих кімнатах «Сорбонна». Остап переполошив увесь невеликий штат готельної обслуги. Спершу він оглядав номери на сім карбованців, але був невдоволений з їхнього вмеблювання. Оздоблення номерів на п'ять карбованців сподобалось йому більше, але килими були якісь облізлі і обурював запах. У номерах на три карбованці було все гаразд, за винятком картин.

— Я не можу жити в одній кімнаті з пейзажами, — сказав Остап.

Довелось оселитися в номері за карбованець вісімдесят. Там не було пейзажів, не було килимів, а меблювання було строго додержано: два ліжка і нічний столик.

— Стиль кам'яного віку, — схвально зауважив Остап. — А доісторичні тварини в матрацах не водяться?

— Як на який сезон, — відказав лукавий коридорний, — якщо, приміром, губернський з'їзд який-небудь, то, звичайно, нема, бо пасажирів буває багато і перед ними роблять генеральну чистку. А іншим часом справді трапляється, що й набігають. Із сусідніх номерів «Лівадія».

Того ж дня концесіонери побували в Старкомгоспі, де дістали всі потрібні відомості. Виявилося, що житловідділ був розформований 1921 року і що великий архів його був з'єднаний з архівом Старкомгоспу.

До справи взявся великий комбінатор. Надвечір компаньйони вже знали хатню адресу завідувача архіву Варфоломія Коробейникова, колишнього чиновника канцелярії градоначальства, нині службовця конторської праці.

Остап прибрався в гарусний жилет, вибив об бильце ліжка піджак, видурив в Іполита Матвійовича карбованець двадцять копійок на представництво й попрямував з візитом до архіваріуса. Іполит Матвійович залишився в «Сорбонні» і, хвилюючись, почав ходити в прогалині поміж двома ліжками. «Цього вечора, зеленого й холодного, вирішувалась доля всього задуму. Якщо пощастить дістати копії ордерів, за якими розподілялись вилучені з вороб'яніновського особняка меблі, можна вважати, що справа наполовину вдалася. Попереду чекали ще труднощі, звичайно, неймовірні, але нитка була б уже в руках.