Слава ЗСУ!

— Увага! — крикнув бородатий володар сіряка. — Колю! Став юпітера!

Треухов зашарівся і рушив до нічних відвідувачів.

— Це ви кіно? — спитав він. — Чому ж ви вдень не приїхали?

— А на коли призначено відкриття трамвая?

— Він уже відкритий.

— Так, так, ми трохи затримались. Добряча натура трапилася. Сила роботи. Захід сонця! А втім, ми і так справимося. Колю! Давай світло! Обертове колесо! Великим планом! Ноги натовпу в русі — великим планом. Людо! Мілочко! Пройдіться! Колю, почали! Почали. Пішли! Ідіть, ідіть, ідіть… Досить… Спасибі. Тепер будемо знімати будівничого. Товариш Треухов? Будь ласка, товаришу Треухов. Ні, не так. У три чверті… От так, оригінальніше, на фоні трамвая… Колю! Почали! Говоріть що-небудь!..

— Ну, мені, єй-єей, так незручно!..

— Чудово!.. Добре!.. Ще говоріть!.. Тепер ви говоріть з першою пасажиркою трамвая… Людо! Увійдіть в рамку. Так. Дихайте глибше: ви схвильовані! Колю! Ноги великим планом!.. Почали!.. Так, так… Велике спасибі… Стоп!

З давно тремтячого «фіата» важко зліз Гаврилін і прийшов кликати затриманого друга. Режисер з волохатим адамовим яблуком пожвавішав.

— Колю! Сюди! Прекрасний типаж. Робітник! Пасажир трамвая! Дихайте глибше. Ви схвильовані. Ви ще ніколи не їздили трамваєм. Почали! Дихайте!

Гаврилін люто засопів.

— Чудово!.. Мілочко! Іди сюди! Привіт від комсомолу!.. Дихайте глибше. Ви схвильовані… Так… Чудово. Колю, кінчили.

— А трамвай знімати не будете? — запитав Треухов соромливо.

— Бачите, — промимрив шкіряний режисер, — умови освітлення не дозволяють. Доведеться покінчити знімання в Москві. Цілую!

Кінохроніка блискавично зникла.

— Ну, їдьмо, друже, спочивати, — сказав Гаврилін. — Ти що, закурив?

— Закурив, — признався Треухов, — не витримав.

На сімейному вечорі голодний очманілий від тютюну Треухов випив три чарки горілки і зовсім захмелів. Він цілувався з усіма, і всі його цілували. Він хотів сказати щось особливо приємне своїй дружині, але тільки розсміявся. Потім довго тряс руку Гавриліну і говорив:

— Ти дивак! Тобі треба навчитися проектувати залізничні мости! Це чудесна наука. І головне — абсолютно проста. Міст через Гудзон…

Через півгодини його розібрало остаточно, і він виголосив філіппіку, спрямовану проти буржуазної преси:

— Ці акробати фарсу, ці гієни пера! Ці віртуози ротаційних машин! — вигукував він.

Додому його відвезла дружина візником.

— Хочу їхати трамваєм, — говорив він дружині, — ну, як ти цього не розумієш? Якщо є трамвай, — отже, ним треба їхати!.. Чому? По-перше, це вигідно…

Полєсов ішов слідом за концесіонерами, довго кріпився і, улучивши хвилину, коли навкруг нікого не було, підійшов до Вороб'янінова.

— Добрий вечір, пане Іполите Матвійовичу! — сказав він шанобливо.

Вороб'янінову стало якось ніяково.

— Не маю честі, — пробурмотів він.

Остап висунув праве плече і підійшов до слюсаря-інтелігента.

— Ну-ну, — мовив він, — що ви хочете сказати моєму другові?

— Вам не слід турбуватися, — зашепотів Полєсов, оглядаючись на всі боки. — Я від Олени Станіславівни…

— Що ви кажете? Вона тут?

— Тут. І дуже хоче вас бачити.

— Навіщо? — запитав Остап. — А ви хто такий?

— Я… Ви, Іполите Матвійовичу, не думайте нічого такого. Ви мене не знаєте, але я вас дуже добре пам'ятаю.

— Я б хотів зайти до Олени Станіславівни, — нерішуче мовив Вороб'янінов.

— Вона дуже і дуже просила вас прийти.

— Так, але звідки вона довідалася?..

— Я вас зустрів у коридорі комгоспу і довго думав: знайоме обличчя. Потім пригадав. Ви, Іполите Матвійовичу, ні про що не хвилюйтесь! Усе буде в цілковитій таємниці.

— Знайома жінка? — запитав Остап діловито.

— Еге, давня знайома…

— Тоді, може, зайдемо повечеряємо у давньої знайомої? Я, приміром, страх як хочу жерти, а скрізь позачинювано.

— Про мене.

— Тоді ходімо. Ведіть нас, таємничий незнайомцю.

І Віктор Михайлович прохідними дворами, щохвилини оглядаючись, повів компаньйонів до дому ворожки, в Перелешинський провулок.

Розділ XIV

Союз меча і рала

Коли жінка старіє, її може спіткати багато неприємностей: можуть випасти зуби, посивіти й порідіти волосся, початись ядуха, може налягти опасистість, може набігти надмірна худорба, але голос у неї не зміниться. Він залишиться таким самим, яким був у неї гімназисткою, нареченою чи коханкою молодого гульвіси.

Тим-то, коли Полєсов постукав у двері і Олена Станіславівна спитала: «Хто там?» — Вороб'янінов здригнув. Голос у його коханки був той самий, що й, дев'яносто дев'ятого року, перед відкриттям паризької виставки. Але, ввійшовши до кімнати і примруживши очі від світла, Іполит Матвійович побачив, що від колишньої краси не лишилось і сліду.