Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Дванадцять стільців. Золоте теля

— У двір і ліворуч, — додав Віктор Михайлович, — я можу показати.

Через двадцять хвилин привезли Чарушникова, який насамперед заявив, що нікого з присутніх у кабінеті ніколи в житті не бачив. Слідом за цим, не зробивши ніякої паузи, Чарушников доніс на Олену Станіславівну.

Тільки в камері, змінивши білизну і простягшись на бупрівськім кошику, голова біржового комітету відчув себе легко й спокійно.

Мадам Грицацуєва-Бендер за час кризи встигла зробити запас харчових продуктів і товарів для своєї крамнички щонайменше на чотири місяці. Заспокоївшись, вона знову засумувала за молодим чоловіком, що нудиться на засіданнях Малого Раднаркому. Візит до ворожки не дав заспокоєння.

Олена Станіславівна, стурбована зникненням усього старгородського ареопагу, метала карти з обурливою недбалістю. Карти віщували то кінець світу, то надбавку до платні, то побачення з чоловіком у казенному домі і в присутності ворога — винового короля.

Та й саме ворожіння кінчилось якось дивно. Прийшли агенти — винові королі — і повели віщунку в казенний дім, до прокурора.

Залишившись на самоді з папугою, збентежена вдовиця зібралась була уже йти, як раптом папуга ударив дзьобом об клітку і вперше в житті заговорив людським голосом.

— Дожили! — сказав він сардонічно, накрив голову крилом і висмикнув з-під пахви пір'їну.

Мадам Грицацуєва-Бендер, пройнята страхом, кинулась до дверей.

Навздогін їй полилася запальна, безладна мова. Древній птах був так вражений візитом агентів і підконвойною мандрівкою господині в казенний дім, що почав викрикувати всі знайомі йому слова. Найбільше місце в його репертуарі посідав Віктор Михайлович Полєсов.

— За наявності відсутності, — роздратовано сказав птах.

І, повернувшись на жердинці вниз головою, підморгнув оком завмерлій біля дверей вдові, немов говорив: «Ну, як це вам подобається, вдовице?»

— Лишенько моє! — простогнала Грицацуєва.

— У якому полку служили? — запитав папуга голосом Бендера. — Кр-р-р-р-рах… Європа нам допоможе.

Після втечі вдови папуга поправив на собі манишку і сказав ті слова, які марко намагалися вирвати в нього люди протягом тридцяти років:

— Попка дурак!

Вдова бігла по вулиці і голосила. А дома її дожидав верткий дідок.

Це був Варфоломійович.

— На об'яву прийшов, — сказав Варфоломійович, — дві години жду, панно.

Важке копито передчуття ударило Грицацуєву в серце.

— Ох! — заспівала вдова. — Змучилась душа моя!

— Від вас, здається, пішов громадянин Бендер? Ви об'яву давали?

Вдова упала на мішки з борошном.

— Які у вас організми утлі, — солодко промовив. Варфоломійович. — Я б хотів спочатку про нагороду з'ясувати собі…

— Ох!.. Усе беріть! Нічого мені тепер не жалко! — голосила сентиментальна вдова.

— Так от. Мені відоме перебування синочка вашого О. Бендера. Яка ж мені нагорода буде?

— Усе беріть! — повторила вдоза.

— Двадцять карбованців, — сухо сказав Варфоломійович.

Вдова підвелася з мішків. Вона була забруднена борошном. Запорошені вії часто кліпали.

— Скільки? — перепитала вона.

— П'ятнадцять карбованців, — зменшив ціну Варфоломійович.

Він почував, що й три карбованці вирвати у нещасної жінки буде важко.

Топчучи ногами кулі, вдова наступила на дідка, кликала за свідків небесну силу і з її допомогою домоглась твердої ціни.

— Ну що ж, бог з вами, хай п'ять карбованців буде. Тільки гроші попрошу наперед. У мене таке правило.

Варфоломійович дістав із записної книжечки дві газетні вирізки і, не випускаючи їх із рук, почав читати:

— От, будь ласка, подивіться по черзі. Ви писали, значить: «Благаю… пішов з дому товариш Бендер… зелений костюм, жовті черевики, голубий жилет…» Адже правильно? Це «Старгородська правда», значить. А от що пишуть про синочка вашого в столичних газетах. От… «Попав під коня…» Та ви не побивайтесь, мадамочко, далі слухайте: «Попав під коня…» Та живий, живий! Кажу вам, живий. Невже б я за небіжчика гроші брав?.. Так от: «Попав під коня. Вчора на площі Свердлова попав під коня візника № 8974 громадянин О. Бендер. Потерпілий відбувся легким переляком»… Так от, ці документики я передам вам, а ви мені грошики вперед. Таке у мене вже правило.

Вдова, плачучи, оддала гроші. Чоловік, її любий чоловік у жовтих черевиках лежав на далекій московській землі, і вогнедишний візницький кінь бив копитом об його голубі гарусні груди.

Чуйна душа Варфоломійовича задовольнилась пристойною нагородою. Він пішов, пояснивши вдові, що додаткові сліди її чоловіка безперечно знайдуться в редакції газети «Верстат», де вже, звичайно, все на світі відомо.

Попередня
-= 80 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!