Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Вдова була позбавлена фантазії.
— Ховрашок, — сказала вона уп'яте. — Одчиніть мені двері, товаришу Бендер.
— Тихше, панночко! Жінку прикрашає скромність. Навіщо ці стрибки?
Вдова мучилась.
— Ну, чого ви катуєте себе? — питав Остап. — Хто вам заважає жити?
— Сам поїхав, ще й сам питає!
І вдова заплакала.
— Витріть ваші оченята, громадянко. Кожна ваша сльозинка — це молекула в космосі
— А я дожидала, дожидала, крамничку закрила. За вами поїхала, товаришу Бендер…
— Ну, і як вам живеться тепер на сходах? Не дме?
Вдова почала повільно закипати, як великий монастирський самовар.
— Зрадник! — вимовила вона, здригнувши.
У Остапа було ще трохи вільного часу. Він заклацав пальцями і, ритмічно погойдуючись, тихо проспівав:
Частинка чорта в нас Сидить і жде всякчас Жіночих чарів шал У груди сипле жар…
— А бодай би ти луснув! — побажала вдова по закінченні танцю. — Браслет украв, дарунок чоловіка. А стілець навіщо забрав?
— Ви, здається, переходите на особи? — зауважив Остап холодно.
— Украв, украв! — торочила вдова.
— От що, панночко: закарбуйте на своєму носику, що Остап Бендер ніколи нічого не крав.
— А ситечко хто взяв?
— Ах, ситечко! З вашого неліквідного фонду? І це ви вважаєте за кражу? У такому разі наші погляди на життя діаметрально протилежні.
— Забрав, — кукувала вдова.
— Значить, якщо молодий, здоровий чоловік позичив у провінціальної бабусі непотрібне їй, через кепське здоров'я, кухонне приладдя, то це він злодій? Так вас треба розуміти?
— Злодій, злодій!
— У такому разі нам доведеться розлучитись. Я даю згоду на розлучення.
Вдова кинулася на двері. Скло затремтіло. Остап зрозумів, що час іти геть.
— Обніматись ніколи, — сказав він, — прощай, кохана! Ми розійшлись, як у морі кораблі
— Пробі!! — заголосила вдова.
Але Остап був уже в кінці коридора. Він став на підвіконня, важко стрибнув на вогку після нічного дощу землю і зник у блискучих фізкультурних садах.
На крики вдови набрів, прокинувшись, сторож. Він випустив ув'язнену, пригрозивши штрафом.
Розділ XXIX
Автор «Гавриліади»
Коли мадам Грицацуєва покидала негостинний стан канцелярій, до Будинку народів уже сходилися службовці найскромніших рангів: кур'єри, вхідні і вихідні панночки, змінні телефоністки, юні помічники рахівників і бронепідлітки.
Поміж них рухався Никифор Ляпіс, дуже молодий чоловік з баранячою зачіскою і нескромним поглядом.
Неуки, уперті і первинні відвідувачі входили в Будинок народів з головного під'їзду. Никифор Ляпіс пройшов у будинок через амбулаторію. У Будинку народів він був своя людина і знав найкоротші шляхи до оазисів, де бризкають ясні джерела гонорару під крислатим покровом відомчих журналів.
Насамперед Никифор Ляпіс пішов до буфету. Нікельована каса зіграла матчиш і викинула три чеки. Никифор з'їв ряжанку, розірвавши запечатану папером склянку і кремове тістечко, подібне до клумбочки. Все це він запив чаєм. Потім Ляпіс неквапно почав обходити свої володіння.
Перший візит він зробив до редакції щомісячного мисливського журналу «Герасим і Муму». Товариша Наперникова ще не було, і Никифор Ляпіс рушив до «Гігроскопічного вісника», щотижневого рупора, яким працівники фармації спілкувались із зовнішнім світом.
— Доброго ранку, — сказав Никифор, — Написав чудові вірші.
— Про що? — запитав начальник літсторінки. — На яку тему? Адже ви знаєте, Трубецькой, що у нас журнал…
Начальник для тоншого визначення суті «Гігроскопічного вісника» поворушив пальцями.
Трубецькой-Ляпіс подивився на свої штани з білої рогожі, одхилив корпус назад і співуче сказав:
— «Балада про гангрену».
— Цікаво, — зауважила гігроскопічна персона. — Давно вже час у популярній формі проводити ідеї профілактики.
Ляпіс негайно задекламував:
Терпів Гаврило від гангрени, Гаврило від гангрени зліг…
Далі тим самим молодецьким чотиристопним ямбом розповідалося про Гаврила, який через темноту свою вчасно не пішов до аптеки і загинув тому, що не змазав ранки йодом.
— Ви робите успіхи, Трубецькой, — похвалив редактор, — але хотілось би більшого… Ви розумієте?
Він зарухав пальцями, але страшну баладу взяв, обіцявши заплатити у вівторок.
У журналі «Будні морзиста» Ляпіса зустріли гостинно.
— Добре, що ви прийшли, Трубецькой. Нам якраз потрібні вірші. Тільки — побут, побут, побут. Ніякої лірики. Чуєте, Трубецькой? Що-небудь з життя потельпрацівників і водночас, ви розумієте?..
