Слава ЗСУ!

— Ви вчора мені не в ногу подавали, — скаржилась Агафія Тихонівна, — я так і беркицнути можу.

Звукове оформлення загалакало:

— Нічого не вдієш! Два кухлі лопнуло!

— Хіба тепер дістанеш закордонний кухоль Есмарха? — кричав Галкін.

— Зайдіть в Держмедторг. Не те що кухля Есмарха, термометра не купите! — підтримав Палкін.

— А ви хіба і на термометрах граєте? — вжахнулася дівчина.

— На термометрах ми не граємо, — зауважив Залкінд, — але прямо-таки захворюєш через ці прокляті кухлі — доводиться міряти температуру.

Автор вистави і головний режисер Мик. Сестрін прогулювався з дружиною по перону. Подколесін з Кочкарьовим перехилили по три чарки і навперебій упадали за Жоржеттою Тираспольських.

Концесіонери, що прийшли за дві години до відходу поїзда, робили вже п'ятий рейс навколо скверу, розбитого перед вокзалом.

Голова Іполитові Матвійовичу йшла обертом. Гонитва за стільцями вступала у вирішальну стадію. Подовжені тіні лежали на розпеченому бруку. Пил сідав на мокрі, спітнілі обличчя. Підлітали дрожки. Пахло бензином. Наймані машини висаджували пасажирів. Назустріч їм вибігали Єрмаки Тимофійовичі, забирали чемодани і овальні їхні бляхи сяяли на сонці. Муза дальніх мандрів хапала людей за горло.

— Ну, ходімо і ми, — сказав Остап.

Іполит Матвійович покірно погодився. Тут він зіткнувся віч-на-віч з трунних справ майстром Безенчуком.

— Безенчук! — сказав він страшенно здивований. — Ти як сюди потрапив?

Безенчук зняв картуз і радісно остовпів.

— Пане Вороб'янінов, — закричав він. — Шанування дорогому гостеві!

— Ну, як справи?

— Кепські справи, — одказав трунних справ майстер.

— Чому так?

— Клієнта шукаю. Не йде клієнт.

— «Німфа» перебиває?

— Куди їй! Хіба вона мені переб'є? Ніхто не мре. Після вашої тещеньки один тільки «П'єр і Костянтин» перекинувся.

— Та що ти кажеш? Невже помер?

— Перекинувся, Іполите Матвійовичу. На посту своїм перекинувся. Голив аптекаря нашого Леопольда і перекинувся. Люди казали — стався розрив нутра, а я так гадаю, що небіжчик від цього аптекаря ліками надихався і не видержав.

— Ай-яй-яй, — бурмотів Іполит Матвійович, — ай-яй-яй! Ну, що ж, то це ти його і поховав?

— Я і поховав. А кому ще? Хіба «Німфа», туди її в гойдалку, китицю дає?

— Переміг, значить.

— Переміг. Тільки били мене потім. Мало серце мені не вибили. Міліція оборонила. Два дні лежав, спиртом лікувався.

— Розтирав себе?

— Нам розтиратися нема чого.

— А сюди тебе чого принесло?

— Товар привіз.

— Який же товар?

— Свій товар. Провідник знайомий допоміг провезти дурно в поштовому вагоні. По знайомству.

Іполит Матвійович тільки тепер помітив, що оддалік Безенчука на землі стояв стос домовин. Які були з китицями, які — так. Одну з них Іполит Матвійович швидко пізнав. Це була велика дубова і запорошена домовина з безенчуківської вітрини.

— Вісім штук, — сказав Безенчук самовдоволено, — одна до одної. Як огірочки.

— А кому тут твій товар потрібен? Тут своїх майстрів досить.

— А гриб?

— Який гриб?

— Епідемія. Мені Прусіс сказав, що в Москві гриб лютує, що ховати людей ні в чому. Весь матеріал перевели. От я і вирішив справи поправити.

Остап, що з цікавістю слухав од слова до слова, встряв у розмову:

— Слухай ти, папаня, це в Парижі грип лютує.

— У Парижі?

— Ото-то. Їдь до Парижа. Там підмолотиш! Правда, будуть деякі труднощі з візою, але ти, папаня, не журись. Якщо Бріан тебе полюбить, ти заживеш непогано: влаштуєшся лейб-трунарем при паризькому муніципалітеті. А тут і своїх трунарів досить.

Безенчук дико озирнувся. Справді, на майдані, незважаючи на запевнення Прусіса, трупи не валялись, люди бадьоро держались на ногах, і дехто з них навіть сміявся.

Поїзд давно вже повіз і концесіонерів, і театр Колумба, і іншу публіку, а Безенчук усе ще очманіло стояв над своїми домовинами. У навислих сутінках очі його горіли жовтим незгасним вогнем.

Частина третя

Скарби мадам Пєтухової

Розділ XXXI

Чарівна ніч на Волзі

Ліворуч од пасажирських дебаркадерів Волзького державного річного пароплавства, під написом «Чаль за кільця, грати бережи, стіни не торкайся», стояв великий комбінатор зі своїм другом і найближчим помічником Кисою Вороб'яніновим.

Над пристанями лопотіли прапори. Дим, кучерявий, як цвітна капуста, шугав із пароплавних димарів. Вантажили пароплав «Антон Рубінштейн», що стояв біля дебаркадера № 2. Вантажники запускали залізні кігті з паки бавовни, на пристані вишикувались у каре чавунні горщики, лежали мокросолоні шкури, бунти дроту, ящики з листовим склом, клубки снопов'язального шпагату, жорна, двокольорові костисті сільськогосподарські машини, дерев'яні вила, обшиті рядниною кошики з молодою черешнею і бочки з оселедцями. «Скрябіна» не було. Це вельми турбувало Іполита Матвійовича.