Слава ЗСУ!

— Як на мене, ми працюємо надто нервово, — зауважив Інженер. — Це… біг на довгу дистанцію, розумієш? Між нами кажучи, ми зробили приблизно одну соту того, що ще належить зробити, аби…

— Знаю, — спокійно відповів Координатор. — А втім, невідомо ще, чи…

— Гравіметричний розподіл, еге ж?

— Не тільки. Стернові сопла, увесь нижній відсік.

— Зробимо.

— Атож.

Інженерів погляд, яким він неуважно водив довкола, несподівано наштовхнувся на невисокий довгастий насип зразу ж за вершиною пагорба — місце, де закопали рештки непроханого гостя.

— Зовсім забув… — здивовано сказав він. — Немовби відтоді минув уже щонайменше рік.

— А я ні. Я весь час думаю про це… точніше, про нього. Мені не дає спокою те, що Лікар знайшов у його легенях.

— Що? А й справді, він щось таке казав. І що ж це було?

— Голка.

— Що?!

— А може, й не голка — подивися сам. Цей предмет у слоїку, в бібліотеці. Шматочок тоненької обламаної трубочки з гострим кінцем, зрізаним навскоси, як медичні голки для ін’єкцій.

— Що б воно могло бути?

— Більше я нічого не знаю.

Інженер підвівся.

— Нечувана річ, але… але я сам не розумію, чому це мене так мало інтригує. Власне, якщо бути відвертим, то майже зовсім не інтригує. Знаєш, я почуваю себе зараз так, як перед стартом. Або як пасажир літака, що на кілька хвилин сів у незнайомому аеропорту, змішався з юрбою тубільців, був свідком якоїсь дивної, незрозумілої сцени, але знає: він тут чужий, за хвилину звідси відлетить, і все довкола себе сприймає мовби з далекої відстані, чуже й байдуже.

— Ми поки що нікуди ще не відлітаємо…

— Знаю, і все ж у мене таке відчуття…

— Ходімо до наших. Ми не зможемо лягти, поки не замінимо все тимчасове. І запобіжники треба встановити як слід. Потім реактор може працювати вхолосту.

— Гаразд, ходімо.

Ніч екіпаж провів у ракеті, не гасячи малих ламп. Час від часу хтось прокидався, непритомно дивився, як горять лампочки, і, заспокоївшись, засинав знову. Уранці всі встали зі свіжими силами. Першим було запущено найпростіший напівавтомат-прибиральник, який раз по раз грузнув серед куп уламків. Кібернетик, який ходив слідом за ним з інструментами в руках, витягував його, мов таксу з лисячої нори, прибирав уламки, які були надто великими для його захвату й запускав знову. Напівавтомат квапливо посувався вперед, люто вгризався в наступну купу уламків, і все повторювалося спочатку. Після сніданку Лікар успішно випробував свою безпечну бритву й з’явився перед товаришами мовби в якійсь бронзовій масці: чоло і шкіра довкола очей у нього були обпалені сонцем, а нижня частина обличчя — абсолютно біла. Всі наслідували його приклад і тепер насилу впізнавали один одного в замірках з випнутими вилицями.

— Нам треба краще харчуватися, — зробив висновок Хімік, невдоволено роздивляючись у дзеркало на власне відображення.

— А як ти ставишся до свіжої дичини? — запропонував раптом Кібернетик.

Хімік здригнувся.

— Дякую. Навіть не нагадуй мені про це. Я щойно пригадав… Мені снилося те… та…

— Та тварина?

— Дідько його знає, чи це була тварина.

— А що?

— Яка тварина зуміла б запустити нашого генератора? Товариші дослухалися до їхньої розмови.

— Доведено, що всі істоти на вищому ступені розвитку винаходять якийсь одяг, — сказав Інженер, — а це дуплексне створіння було голе.

— Як ти сказав? Голе? — втрутився в розмову Лікар.

— А чому це тебе так здивувало?

— Та тому, що про корову чи мавпу ти не сказав би, що вони голі.

— Бо в них є шерсть.

— У гіпопотама чи крокодила шерсті немає, але ти теж не назвав би їх голими.

— Ну то й що з цього? Просто в мене так вихопилося.

— Отож-бо.

Запала коротка мовчанка.

— Скоро десять, — озвався Координатор. — Ми відпочили, і я думаю, що тепер зробимо вилазку в іншому напрямку. Інженер повинен був приготувати нам електрожектори. Як у тебе з цим?

— Є п’ять штук, і всі п’ять уже заряджено.

— Гаразд. Учора ми йшли на північ, а сьогодні підемо на схід. Зі зброєю, але, звичайно, постараємось її не застосовувати. Надто якщо зустрінемо цих… цих дуплексів, як їх назвав Інженер.

— Дуплекс? Дуплекс? — кілька разів невдоволено повторив Лікар, мовби випробовуючи цю назву. — Як на мене, це не дуже вдало, і, мабуть, тому приживеться. Так уже чомусь буває.

— Рушаємо негайно? — запитав Фізик.

— Думаю, що так. Тільки закриємо люк, щоб уникнути нових несподіванок.

— А чи не можна взяти всюдихід? — запитав Кібернетик.

— Та… мабуть, ні. Мені треба було б щонайменше п’ять годин, щоб його приготувати, — сказав Інженер. — Хіба що, може, відкладемо вилазку на завтра?