Слава ЗСУ!

В ямі з вертикальними, мовби утрамбованими машиною стінками лежав горілиць занурений обличчям у воду голий труп. Над чорним дзеркалом води виступали тільки могутні грудні м’язи, поміж якими стирчав дитячий торс.

Троє людей підвели голови, перезирнулися й спустилися з глинистого горбика. Щоразу, коли вони наступали на рихлі брили глини, з них чвиркала вода.

— Невже на цій планеті немає більш нічого, крім могил? — зітхнув Хімік.

Вони стояли біля всюдихода й, здавалося, не знали, що далі робити. Зблідлий Координатор відвернувся й озирнувся довкола. По всій околиці тягнулися нерівні ряди глинистих горбиків, трохи віддалік праворуч сіріли купи безформних руїн, серед них біліла якась зміїста лінія, по другий бік, за плямами розкопаної глини, блищала похила площина, яка звужувалася догори й, здавалось, була відлита з пористого металу, землистого кольору. До її основи збігалися зубчасті смуги, далеко, між хмарами випарів, які ліниво пропливали вгорі, виднілося щось прямовисне, чорне, схоже на стінку величезного казана, але це враження було мінливе й непевне, бо крізь рідкі розриви туману чи пари проглядали лиш окремі фрагменти чогось цілісного й відчувалося тільки, що там стоїть щось велетенське, немовби висічене з монолітної скелі.

Координатор уже сідав у машину, коли до них долинуло глибоке, наче звідкись аж із надр планети, зітхання, білястий туман ліворуч розійшовся під могутнім поривом вітру, який відразу ж приніс гіркуватий, пронизливий запах. Тієї ж миті вони побачили, як до хмар здійнявся химерної форми димар, з нього перевернутим водоспадом бив коричневий стовп стометрової, мабуть, товщини, розпліскував молоко хмар, яке неспокійно хвилювалося, і зникав. Це тривало, може, хвилину, потім настала тиша, знову пролунав здавлений стогін, порив вітру, який куйовдив їм волосся, змінив напрямок, хмари опустилися нижче, від них відділилися цовгі плюмажі й почали затягувати чорний димар; незабаром він майже зовсім сховався за ними.

Координатор подав знак Лікареві й Хімікові, вони зайняли свої місця, всюдихід незграбно загойдався на брилах глини й під’їхав до наступної ями. Усі троє зазирнули на її дно. Вона була порожня — в ній стояла тільки чорна вода. Знову почувся далекий, приглушений шум, хмари видулися, з вулканічного димаря вдарив коричневий гейзер і знову всмоктався назад; заполонені їздою й безперервними зупинками, люди звертали щораз менше уваги на ці рівномірні зміни й на кипіння хмар та димів усередині улоговини; забрьохані вище колін, вони стрибали в тістоподібні насипи, дерлися по слизьких схилах і зазирали до ям; іноді в котрійсь із них під грудою глини, зачепленою чиєюсь ногою, хлюпала вода, вони спускалися, сідали у всюдихід і їхали далі.

З вісімнадцяти оглянутих ям мертві тіла виявили у сімох. І дивна річ — у міру того, як вони знаходили нові трупи, їхній жах, огида, обурення, здавалося, спадали й поверталася здатність спостерігати. Вони помітили, що чим ближче під’їжджали по болотистому грунту до завіси туману, яка то затуляла, то відкривала чорного колоса, тим менше води ставало в ямах. Нахилившись над черговим квадратним колодязем, усе дно якого закривало зігнуте вдвоє тіло, вони побачили, що воно трохи відрізняється від інших. Тіло видалося їм блідішим і трохи іншої форми, але вони не змогли перевірити, чи так воно насправді, й поїхали далі; наступні дві ями виявилися порожніми, та в третій, уже зовсім сухій, усього за кількасот кроків від лопатистої похилої площини, побачили мертве тіло, яке лежало на боці: ручки його маленького торса були розкидані, й одна з них біля самісінького кінця була розплющена на два товстих відростки.

— Що це? — не своїм голосом пробелькотав Хімік, стискаючи Лікареве плече. — Тобі видно?

— Видно.

— Він якийсь інший — у нього немає пальців?

— Може, каліцтво, — буркнув Координатор.

Це прозвучало непереконливо.

Біля останньої ями перед похилою площиною вони затрималися ще раз. Вона видалася зовсім свіжою — грудочки глини повільно відривалися від стінок, які, здригаючись, осідали, немовби хтось щойно вийняв гігантську лопату з чотирикутної ями.

— О боже… — прохрипів Хімік і, блідий, як стіна, трохи не впавши в яму, зіскочив з насипу.

Лікар зблизька зазирнув у вічі Координаторові й запитав:

— Ти допоможеш мені вилізти?

— Гаразд. А що ти хочеш робити?

Лікар став навколішки, сперся руками на краї ями і обережно спустився на її дно, намагаючись не торкнутися, ногами величезної туші, яка лежала там. Він нахилився над нею, інстинктивно затримавши віддих. Згори здавалося, що нижче грудних м’язів, зразу ж під тим місцем, де зі складок шкіри великого м’ясистого торса висовувався другий — у безпорадне тіло було забито металевий стержень.