Слава ЗСУ!

Картина цього поєдинку з горотворчими силами планети, який вражав своєю жорстокістю, була така близька й зрозуміла людям, що вони покинули це місце, трохи піднісшись духом. Всюдихід здав задом на вільний простір між схожими на палиці колосами й поїхав далі в глиб долини.

Дивна алея бігла рівно, мов стріла. Нараз всюдихід в’їхав між приземкуваті, видовжені, мов хлібні лани, чотирикутники струнких чаш, точнісінько таких самих, як ті, що росли на рівнині довкола ракети. Змієвидні зарості, пронизувані світлом фар, зблискували рожевуватим м’якушем, що проглядав з-під болотисто-сірої оболонки. Мовби розбуджені світлом, вони пробували корчитися, але рух цей був надто млявий, щоб перейти в якусь рішучішу акцію — тільки хвиля безсилих здригань перебігала за кілька метрів від людей у конусах світла фар.

Координатор ще раз зупинив всюдихід біля передостанньої, циліндричної споруди. Дорогу далі їм перепиняв осип уламків, які подзенькували під ногами; люди посвітили перед собою, однак світло ліхтариків було надто слабким, отож вони знову зняли з машини прожектор і рушили з ним уперед.

Темряву виповнювала важка духота; здавалося, всю органічну матерію тут поїли якісь хімікалії. Після перших же кроків люди по коліна зав’язли у звалищах скловидних оболонок. Хімік заплутався ногами в металевій сітці. Коли він нарешті з неї вивільнився, з-під щебеню показалися довгасті жовто-білі уламки. Піднятий угору прожектор освітив зяючий пролом у склепінні, з якого звисали кетяги стільників; деякі з комірок були відкриті, порожні; довкола валялися рештки скелетів. Обережно ступаючи по хрусткому осипу, люди вернулися до всюдихода й поїхали далі.

Поминули групу сірих звалищ у заглибині; прожектор освітив, нове випинання на схилі й скісні контрфорси, які підпирали цей невеликий зсув і лійкоподібно розширював лися вгорі, а внизу впиралися в грунт гачкуватими лапами; всюдихід перестав гойдатися й підстрибувати, мчав гладенькою, наче залитою бетоном поверхнею в бік далеких вогнів, які зливалися в сірувату пляму; шлях їм раптом перетнула довга шпалера колон, за нею видніла ще одна; цілий ліс колон підтримував аркоподібне склепіння. Цей своєрідний неф був відкритий з усіх боків. Трохи нижче від того місця, де арки підіймалися над колонами, мов крила, що зриваються в політ, бовваніло щось схоже на зародки чи на початий нових арок, нерозвинених, стулених, мов посклеювані листочки.

По сходинках, дрібненьких, наче зубки, машина в’їхала між колони. В їхніх формах була якась незвичайна правильність, більш рослинна, ніж геометрична, бо хоч усі вони були між собою схожі, важко було віднайти серед них дві однакові — то тут, то там дрібні зміщення пропорції, якісь вузлуваті потовщення, від яких розходилися крилаті площини.

Всюдихід тихо котився по кам’яній поверхні, довгі шеренги колон відступали назад разом з лісом тіней, які стелилися горизонтально; нарешті позаду залишилася остання шеренга, склепіння зникло, і люди побачили перед собою вже вільний простір; удалині тлів низький, тьмяний відблиск.

Слабо попискуючи гальмами, всюдихід дедалі повільніше їхав по скелястому грунту; Координатор зупинив машину за метр від кам’янистого урвища, яке несподівано відкрилося під ними.

Внизу темнів лабіринт мурів, які глибоко ввійшли в грунті і були схожі на старовинні земні фортифікації. Їхні зубчики сягали рівня майданчика, на якому стояли люди. Наче з висоти пташиного лету, заглядали вони в чорні ущелини вуличок, вузьких, покручених, з прямовисними стінами. В мурах виднілися темніші, косо націлені в небо ряди чотирикутних отворів, із закругленими кутами. Їхні контури зливалися в монолітну масу, яку не освітлював жоден промінчик світла: трохи далі, там, де зір уже не міг нічого розрізнити, — розливалася слабка заграва, а ще далі вогні густішали й, злившись у суцільну пляму, повивали камінні грані нерухомою золотистою імлою.

Координатор підвівся й спрямував прожектор у глибину вулички під муром, на гребені якого зупинився всюдихід. Сніп світла впав на самотню, веретенисту колону, яка стояла посеред мурів, що розходилися дугою, кроків за сто від всюдихода. По її боках, іскрячись, безшумно стікала вода. Довкола колони на трикутних плитах виднілися купки річкового піску; трохи віддалеки, на краю освітленого простору, валялася перекинута, відкрита з одного боку, пласка посудина. Люди відчули повів нічного вітру, й тут же знизу, з вуличок, долинув мертвий шелест, який видає сухе бадилля, гнане вітром по бруківці.

— Це якесь поселення… — неквапливо мовив Координатор, щораз далі спрямовуючи промінь прожектора.

Від маленької площі з колодязем розходилися вулички з розширеними вгору гирлами, затиснуті скошеними мурами з прямовисними виступами, що нагадували носи кораблів. Між двома такими виступами мур прогинався назад, зяючи порожніми чотирикутними отворами. Це робило його схожим на фортечне укріплення. Над отворами тяглися чорнуваті розмазані смуги кіптяви, немовби тут колись лютувала пожежа. Промінь прожектора ковзав в інший бік, повз по шпичастих пересіченнях мурів, падав у чорну яму підвалу, зазирав у завулки.