Слава ЗСУ!

— Я теж, — докинув Лікар.

— Ти бачив, як у нього почервоніла шкіра, коли він кілька хвилин посидів на сонці? — запитав Координатор.

Лікар кивнув головою.

— Так. Це означає, що він або не бував досі на сонці, або носив якусь одежу, якусь оболонку, або…

— Або?

— Або ще щось, чого я не знаю…

— Непогано, — озвався Кібернетик, відірі авшись від своїх нотаток. — Генрик обіцяє мені дістати діоди з Захисника. Припустимо, завтра я закінчу огляд і все буде гаразд. Це означає, що ввечері в нас уже працюватиме перший автомат! Я поставлю його збирати решту; якщо він збере хоча б три штуки, то й так усе зрушить з місця. Запустимо вантажник, екскаватор, потім ще тиждень, зведемо сторч ракету і…

— Стривай-но, — урвав його Хімік, — як ти це собі уявляєш: ми отак просто сядемо й полетимо…

Лікар засміявся.

— Астронавтика, до твого відома, — це чистий, нічим не заплямований плід людської цікавості, — сказав він. — Чуєте? Хімік уже не хоче звідси нікуди рухатися?

— Ні, без жартів, Лікарю, що з цим дуплексом? Адже ти сидів з ним цілий день?

— Сидів.

— Ну й що? Облиш нарешті цю свою таємничість. Досить з нас і того, що довкола…

— Тут немає ніякої таємничості. Можеш мені повірити, що я б від неї не відмовився! Він… ну що ж, він поводиться… як дитина. Як розумово недорозвинена дитина. Впізнає мене. Коли я його кличу, йде. Коли відштовхну, сідає. По-своєму.

— Ти був затягнув його до машини. Як він там поводився?

— Як немовля. Його ніщо не цікавило. Коли я присів за генератор і він перестав мене бачити, то аж спітнів зі страху. Якщо тільки це піт… і якщо він означає страх…

— Він що-небудь говорив? Я чув, як він до тебе щось булькав.

— Артикульованих звуків він не видає. Я записував на стрічку й аналізував частоти. Голос він чує, в усякому разі, реагує на нього. Усе це просто не вкладається мені в голові… Він нерішучий і лякливий, а з подібних йому індивідів складається все їхнє суспільство, хіба що, може, він один… Але такий збіг…

— Може, він іще молодий? Може, вони зразу такими великими з’являються на світ?

— О ні, він не молодий. Це видно хоча б по шкірі, по її зморшках і складках. Це дуже загальні біологічні закономірності. Крім того, підошви — ці потовщення, якими він ступає, — у нього абсолютно тверді, зроговілі. Але, в усякому разі, в нашому розумінні він не дитина. А втім, уночі, коли ми поверталися сюди, на деякі речі він звертав увагу раніше, ніж ми, і реагував цілком своєрідно, наприклад, на те відображення в повітрі, про яке я вам розповідав. Він боявся… Цього… цього їхнього поселення він теж боявся. Інакше чого б йому було звідти втікати?

— Може, його вдасться чогось навчити? Зрештою вони збудували заводи, обертові диски, тож повинні бути розумними… — сказав Фізик.

— Цей — ні.

— Почекай-но. Знаєш, що мені спало на думку? — Хімік підвівся на руках і сів, струшуючи піщинки, які прилипли йому до ліктів. — А може, він… дебіл? Недорозвинений? Або…

— Ага, ти вважаєш, що там… що це їхній притулок для божевільних? — сказав Лікар і теж сів.

— Ти що, глузуєш з мене?

— Чого б це я мав із тебе глузувати? Це міг бути ізольований куток, де вони тримають своїх хворих.

— І проводять на них експерименти, — докинув Хімік.

— Те, що ти бачив, ти називаєш експериментами? — втрутився в їхню розмову Координатор, який досі мовчав.

— Я не оцінюю цього з морального боку. Я не маю на це права. Адже ми нічого не знаємо, — відповів Хімік. — Лікар знайшов там в одного з індивідів трубку, схожу на ту, яка стирчала в тілі препарованого…

— Ага. Виходить, той, що заліз у ракету, теж походив звідти — він утік і вночі добрів аж сюди?

— А чому б ні? Хіба таке неможливе?

— А ті скелети? — кинув Фізик, вираз обличчя якого свідчив про те, що він дуже скептично ставиться до Хімікових аргументів.

— Ну… я не знаю. Може, це якась консервація або, може, їх лікують показом, — я маю на увазі щось схоже на психічний шок.

— Зрозуміло. І в них є свій Фрейд, — зіронізував Лікар. — Любий мій, краще облиш про це. І не говори, що ті скелети — то якась розвага або «палац духів». Така велетенська споруда… Треба блискуче знати хімію, щоб у ці скляні блоки вплавити скелети. Може, це якесь виробництво? Але чого?

— Те, що ти нічого не можеш витиснути із цього дуплекса, ще ні про що не свідчить, — зауважив Фізик. — Спробував би ти що-небудь довідатися про земну цивілізацію від швейцара в моєму університеті.

— Недорозвинений швейцар? — запитав Хімік, і всі розсміялися.

Нараз сміх урвався — над ними стояв дуплекс. Він ворушив у повітрі вузлуватими пальчиками, а його пласке личко, опущене вниз, тряслося.