Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Едем

— Ні, це не вітер. Це там, де снаряди…

— Я піду туди.

— Ти що, збожеволів? А якщо в них дистанційні детонатори?

Хімік зблід. Він позадкував, немовби хотів зістрибнути в тунель. Проте довкола було так світло, все застигло в такій непорушності — його товариші теж стояли не ворушачись, — що він зціпив зуби, стиснув кулаки й залишився. Шелест, рівномірний, швидкий, долинав з усіх боків. Згорблені, напружені, мов струни, люди закам’яніли й, здавалося, несвідомо очікували удару, — це було в тисячу крат гірше, ніж канонада! Сонце повисло в зеніті, по рівнині повільно повзли тіні клубчастих хмар, що громадилися на пласких основах, схожі на білі острови.

На обрії ніщо не ворушилося, скрізь була абсолютна порожнеча — навіть чорні чаші, палички яких перед цим невиразно бовваніли на тлі далеких дюн, — навіть вони щезли! Люди помітили це лише тепер.

— Дивіться! — крикнув раптом Фізик і випростав перед собою руку.

Але це сталося майже одночасно — і з усіх боків. Можна було озиратися на всі чотири сторони світу, і скрізь вони бачили б одне й те саме.

Зритий вирвами грунт здригнувся, сколихнувся. Скрізь, де впали снаряди, з нього виповзало щось лискуче на сонці. Майже рівна, схожа на гребінь лінія блискучих паростків, подекуди в чотири, а подекуди в п’ять і шість рядів. Вони виростали з грунту так швидко, що, напруживши зір, можна було майже помітити, як вони більшають.

Хтось вибіг із тунелю, помчав, мовби не бачачи їх, уперед, до вигнутої лінії дзеркальних вогників. Це був Кібернетик. Усі закричали й кинулися за ним.

— Я знаю! — кричав він. — Знаю!

Він упав навколішки перед склистим багаторяддям паростків. Вони вже стирчали на палець із грунту, а біля основи були завтовшки з кулак. Довкола кожного з них легенько ворушився пісок, в углибині щось гарячково тремтіло, копошилося, працювало. Здавалося, там водночас пересипалися мільярди найдрібніших зернинок.

— Механічні живчики! — вигукнув Кібернетик.

Він намагався руками розкопати грунт довкола найближчого паростка. Але в нього нічого не виходило. Пісок був гарячий. Кібернетик відсмикнув руки. Хтось метнувся по лопати, за хвилину всі гарячково заходилися копати; навсібіч полетіли грудки грунту. Заблищали розчленовані, довгі, посплутувані, наче коріння, жили дзеркальної маси. Вона була тверда, дзвеніла під ударами лопат, мов метал; коли яма досягла метрової глибини, люди спробували вирвати це дивне утворення, але воно навіть не ворухнулося — так міцно зрослося з іншими.

— Чорний!!! — Хор голосів, здавалось, вирвався з одних грудей.

Автомат підбіг; з-під ніг у нього бризкав пісок.

— Вирви це!

Чіпкі захвати зімкнулися на товстих, мов чоловіча рука, дзеркальних жилах. Сталевий торс натужився. Люди побачили, як ступні автомата починають повільно вгрузати в грунт. Ледь чутний звук, наче бриніння до краю напруженої, вібруючої струни, долинав із його корпусу. Він випростувався, грузнучи в піску.

— Відпусти!!! — крикнув Інженер.

Чорний важко витягнув з ям ступні й застиг.

Люди теж стояли непорушно. Дзеркальний живопліт сягав уже майже півметрової висоти. Внизу, над самою поверхнею, він поволі наливався темнішим, молочно-голубим кольором, а верх усе ще ріс.

— Ось так, — спокійно сказав Координатор.

— Авжеж.

— Вони хочуть нас замкнути? Запала коротка мовчанка.

— Як на мене, то це все ж таки дуже примітивно; кінець кінцем ми могли б звідси зараз вийти, — мовив Хімік.

— Покинувши ракету, — відповів Координатор. — їхня розвідка, мабуть, оглянула її як слід! Зверніть увагу — вони пристрілялися майже точно по тій борозні, яку проклали їхні диски!

— Ай справді!

— Неорганічні живчики, — сказав Кібернетик. Він уже заспокоївся і обтрушував з рук пісок і глину. — Неорганічні зерна — насіння, розумієте? Вони висадили їх з допомогою своєї артилерії!

— Це не метал, — сказав Хімік. — Метал Чорний зігнув би. Це щось схоже на супраніт чи кераміт із спеціальною обробкою, яка додає їм міцності.

— Ба ні, це звичайнісінький пісок! — вигукнув Кібернетик. — Не розумієш? Неорганічний метаболізм! З допомогою каталізу вони перетворюють пісок на якусь високомолекулярну похідну кремнію й одержують з неї жили, так само як рослини витягують з надр землі солі.

— Ти думаєш? — засумнівався Хімік і, опустившись навколішки, торкнувся блискучої поверхні. Потім підвів голову й запитав: — А якби вони потрапили на інший вид грунту?

— Усе одно пристосувалися б. Я в цьому впевнений. Через те вони такі диявольськи складні — їхнє завдання утворити якнайтвердішу й найопірнішу субстанцію з усього можливого — з того, що вони мають у своєму розпорядженні.

Попередня
-= 72 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!