Слава ЗСУ!

— Ти й Інженер?

— Необов’язково. Можемо поїхати з Генриком, якщо хочете.

— У такому разі мені потрібен хтось третій, хтось такий, що знайомий із Захисником, — сказав Інженер.

— Хто хоче їхати?

Хотіли всі. Координатор мимохіть усміхнувся.

— Тільки-но змовкають гармати, їх починає розбирати цікавість, — продекламував він.

— Ну, то поїхали, — оголосив Інженер. — Лікар, звичайно, хоче бути з нами як втілення розважливості й лагідності. Прекрасно. Добре, що ти залишаєшся, — обернувся він до Координатора. — Ти знаєш черговість робіт. Мабуть, поставте відразу Чорного до одного з вантажних автоматів, але не починайте копати під ракетою, поки ми не повернемось. Я хотів би ще перевірити статичні розрахунки.

— Як втілення розважливості я хотів би запитати: яка мета цієї вилазки? — поцікавився Лікар. — Бо, прокладаючи собі шлях, ми вступаємо у фазу конфлікту, хочемо ми цього чи ні.

— Тоді давай свої контрпропозиції, — сказав Інженер,

Довкола них тихо, майже мелодійно шумів живопліт, який незабаром мав уже піднятися вище їхніх голів. Сонце білими й веселковими іскрами вигравало в його жилавих сплетіннях.

— У мене їх немає, — признався Лікар. — Події безперервно випереджають нас, а досі всі складені заздалегідь плани, як правило, підводили. Може, зараз найрозумніше було б утриматися від будь-яких вилазок. Через кілька днів ракета буде готова до польоту; облітаючи планету на малій висоті, ми, можливо, змогли б довідатися більше, ніж зараз, до того ж не такою дорогою ціною.

— Я думаю, ти й сам у це не віриш, — заперечив Інженер. — Якщо ми не можемо нічого довідатися, вивчаючи все з безпосередньої близькості, то що нам дасть політ на заатмосферній висоті? А розважливість… боже мій… Якби люди були розважливими, то ми тут ніколи не опинилися б. Бо що розважливе може бути в ракетах, які летять до зірок?

— Демагогія, — буркнув Лікар. — Я знав, що не переконаю вас, — додав він і повільно пішов уздовж склянистої перешкоди.

Решта повернулися до ракети.

— Не розраховуй на сенсаційні відкриття. Я припускаю, що на заході розкинулася така сама рівнина, як і тут, — сказав Координатор Інженерові.

— Звідки ти знаєш?

— Ми не могли впасти якраз у самісінькому центрі пустельної планети. На півночі — завод, на сході — місто, на півдні — узгір’я з «селищем» в улоговині; найімовірніше, ми сидимо на краю пустельного язика, який розширюється на захід.

— Можливо. Побачимо.

10

На початку п’ятої кришка вантажного люка здригнулася й повільно опустилася вниз, ніби щелепа акули. Вона застигла в повітрі похилим помостом- до поверхні від її краю бракувало трохи більше, як метр.

Задерши голови, люди стояли обабіч люка. В зяючому отворі спершу показалися широко розставлені гусениці, які з наростаючим гурчанням посунули вперед, немовби величезна машина хотіла стрибнути в повітря; мить іще було видно сіро-жовте днище, та раптом цей гігант над людськими головами хитнувся, різко перехилився вперед, ударив обома гусеницями об похилий поміст, аж загуло, з’їхав по ньому вниз, переповз метровий зазор, спіймав передніми траками гусениць грунт, рвонув його: якусь долю секунди здавалося, що обидві стрічки профільованих пластин, які перемелювали повільно грунт, зупиняться, але Захисник смикнувся і, піднявши свій приплюснутий лоб, проїхав кільканадцять метрів по рівному й завмер із співучим гурчанням.

— Ну, а тепер, любі мої, — Інженер висунув голову з маленького заднього люка, — ховайтеся в ракету, бо буде гаряче, і не виходьте десь так із півгодини. А ще краще пошліть спершу Чорного, хай заміряє залишкову радіоактивність.

Люк закрився. Троє людей увійшли в тунель і забрали з собою автомат. Пащу тунелю зразу ж щільно затулив ізсередини щит. Захисник не рухався — Інженер протирав екран, перевіряв показання приладів; нарешті він спокійно мовив:

— Починаємо.

Коротке й тонке, оточене циліндричними потовщеннями рило Захисника повільно посунуло на захід.

Інженер упіймав у перехрестя чорних ниток спресовану склянисту масу живоплоту, кинув погляд убік, перевіряючи положення трьох дисків — білого, червоного й голубого — і натиснув ногою педаль.

Через долю секунди екран почорнів, мов на нього дмухнули сажею, водночас повітря з дивним звуком, наче якийсь велетень, притиснувшись ротом до грунту, сказав «умпф!» — ударило в Захисника так, що він захитався. Екран знову прояснів.

Вогненна хмара розпливлася на всі боки, повітря довкола неї захвилювалося, як рідке скло. Дзеркальний живопліт на протязі десятьох метрів зник, із западини з виверненими краями, які вишнево палали, била пара. Пісок на відстані двох десятків кроків обернувся зверху на скло й заіскрився на сонці. На Захисника посипався летючий, майже невагомий білий попіл.