Слава ЗСУ!

Це була гігантська статуя, в якій, напруживши зір, можна було розпізнати торс дуплекса — тільки не великий його торс, а маленький, збільшений до небачених розмірів. Дуплекс стояв, піднявши вгору перехрещені руки й ледь нахиливши пласке, запале обличчя з чотирма симетричними ямками, немовби споглядав з височини на людей чотирма орбітами. У дуплексів, з якими вони досі стикалися, були зовсім інші обличчя.

Вражені люди довго не могли вимовити й слова, потім язик світла сповз із статуї, ковзнув у глиб темряви, наштовхуючись на інші постаменти; одні з них були високі, інші низькі, й на них височіли торси — чорні, плямисті, подекуди молочно-білі, немовби вирізьблені з кості; всі обличчя мали по четверо очей, деякі були якось дивно деформовані, наче набряклі, з величезним валом лоба, а ще далі, метрів, мабуть, за двісті від того місця, де зупинився Захисник, тягся мур, з якого вгору стирчали розкинуті, переплетені або схрещені руки надприродної величини — усі вони, здавалося вказували на різні сторони зоряного неба.

— Це… це щось схоже на кладовище, — сказав Хімік, знизивши голос до шепоту.

Лікар уже вилазив на задню броню, Хімік поспішив за ним. Інженер повернув конус прожектора в інший бік, туди, де раніше стирчав вапняковий бар’єр, — і замість нього побачив рідку шпалеру фігур зі змазаним, немовби змитим рельєфом; погляд безпорадно блукав у цьому складному переплетенні форм, іноді здавалося, що от-от він побачить у них щось знайоме, але потім знову все ставало незбагненним..

Хімік і Лікар повільно йшли поміж статуями, Інженер присвічував їм із башточки. Йому вже кілька хвилин здавалося, що він чує далекий плаксивий вереск, але, захоплений незвичайним видовищем, не звернув увагу на ці відголоси, такі слабкі й невиразні, що важко було зрозуміти, звідки вони долинають.

Промінь прожектора поплив над головами в Лікаря й Хіміка, вилущуючи все нові й нові фігури. Нараз зовсім близько почулося отруйне сичання, поміж рядами статуй, повільно розповзаючись, попливли сірі клуби, а крізь них з протяжним стогоном, кашлем, плачем, скачучи, мчав натовп дуплексів. Над ними розвівалося якесь лахміття, якісь клапті, вони бігли наосліп, штовхаючись і налітаючи один на одного.

Інженер стрибнув на сидіння, схопився за важіль, й перше, про що він у цю мить подумав, то це під’їхати до Лікаря й Хіміка. За сто кроків попереду, в кінці зарослої алейки світло прожектора вихопило з темряви їхні бліді обличчя, які приголомшено дивилися на постаті, що мчали вперед. Але він не міг зрушити з місця, бо втікачі не звертали ніякої уваги на машину, пробігали під самісіньким її носом, кілька великих тіл упало, пронизливе сичання лунало вже зовсім близько, — здавалося, воно виривається звідкись знизу.

З-поміж найближчих постаментів, освітлених прожекторами Захисника, за кілька сантиметрів над грунтом, виповз кінець гнучкої труби, з якої бив струмінь піни. Бризкаючи на грунт, піна починала бурхливо диміти й затягувала все довкола сірою запоною.

Коли перша хвиля сірого туману огорнула башточку, Інженер відчув, як тисячі колючок вп’ялися йому в легені. Засліплений, із залитим слізьми обличчям, він глухо скрикнув і, задихаючись, ридаючи від жахливого болю, різко натиснув на акселератор. Захисник стрибнув уперед, наче ним вистрелили, перекинув чорну статую, миттю видерся на неї й з риком переїхав. Інженер зовсім не міг дихати, страшний біль ламав його навпіл, однак башточки він не закривав, бо знав, що спершу треба забрати товаришів, і їхав далі; засліпленими очима він ледве розрізняв статуї, які валилися з гуркотом і які трощив Захисник; повітря стало трохи чистішим, він скоріше почув, ніж побачив, як Хімік і Лікар вискакують із заростів і видираються на броню, хотів крикнути: «Залазьте!» — але з його спаленого горла вирвався тільки хрип. Товариші, заходячись від кашлю, стрибнули в машину. Інженер навпомацки натиснув важіль, металевий купол над ними закрився, але туман, який розривав горло, все ще висів усередині кабіни. Інженер стогнав, з останніх сил боровся з ручкою сталевого трубопроводу. Кисень під високим тиском з гуком вирвався з редуктора. Інженер відчув, як його вдарило в обличчя, відчуття було таке, наче хтось зацідив йому кулаком межи очі.

Він не звертав на це уваги, потонувши в живильному струмені; товариші, прискорено дихаючи, навалилися йому на плечі. Фільтри працювали, кисень витискав із кабіни отруйний туман; поступово усі троє прозріли, але, дихаючи, ще відчували гострий біль у грудях, кожен ковток повітря, здавалося, стікав по оголених ранах трахеї, та це відчуття швидко минало; через кільканадцять секунд Інженер бачив уже зовсім добре. Він увімкнув екран.