Слава ЗСУ!

Київ у мене також не викликав жодного сентименту, він зависав у березневій сльоті чужий і похмурий, він був пісний і байдужий, цей Київ, і вітав мене лише простягнутими руками жебраків. Першою, кого я тут розшукав, була Асина приятелька-однокурсниця Ліна, вона не входила в нашу організацію і не відвідувала занять зі східних двобоїв, але ми називали її Лі, й ось тепер я чекав на неї в хрещатицькому Пасажі, і Лі вже йшла до мене, закидаючи свої довгі тонкі ноги одну поперед одної, як на подіумі, здавалося, зараз вона ґраційно повернеться на цьому запльованому подіумі й піде у зворотному напрямку, але Лі зупинилася, і, якусь мить повагавшись, м’яко поцілувала мене в щоку.

Ми сіли у ближній кав’яренці, і я спитав:

— Де Ася?

— Ася? — Лі якось дивно всміхнулася і полізла в сумочку по сиґарети. — Вона тепер не Ася і навіть не Вася. Вона тепер Асі.

— Тобто?

— Асі — це по-чеченському й буде Ася.

— Ти можеш конкретніше?

— Куди вже конкретніше… Поїхала твоя Ася.

— Вона покинула інститут?

— Начебто взяла академвідпустку… але… Слухай, ти ж сам зробив із неї амазонку. А яка ж амазонка без війни?

— З ким вона поїхала? З нашими хлопцями? — спитав я.

— Думаю, що з їхніми. Що тепер візьмеш із наших хлопців? Я ще тоді їй казала… Коли ви махали прапорами.

— Лі, розкажи мені правду.

— Знаєш, у чому тепер уся правда? У грошах, — сказала вона. — Якщо немає за що купити путню білизну, то на тебе не гляне ні їхній, ні наш. А тут десь узявся цей… Біслан. Права рука Робін Гуда. Красивий, гад…

— Якого ще Робін Гуда?

— Є там у них такий. Відбирає зайве в багатих і роздає бідним.

— Непоганий бізнес, — сказав я.

— По ньому видно, що непоганий. А твоїй Асі він сказав, що їм потрібні лікарі і що вони добре платять. Може, й так. Тільки я знаю, за що вони платять.

— Тут щось не те, — сказав я. — Лі, тут щось не так.

— Розплющ очі. Але ти їх не розплющиш, поки її любитимеш.

— Вона тобі пише?

— Хто тепер кому пише? Та ще й звідти. — В її сумочці забулькотів мобільний, і Лі піднесла його до вуха.

— Ти від’їжджаєш? — здивувалася вона. — Аж на два дні? Повертайся скоріше, бо я тут помру з нудьги.

— Ти вийшла заміж? — спитав я, коли вона сховала мобільник.

— Ні, це мій бойфренд. А в тебе на щоці моя помада. І я не хочу її стирати.

— Чому?

— Сказати? Одного разу, коли ми з Асею жили вдвох у кімнаті, я попросила її дещо показати з отих ваших прийомчиків. Дійшло до того, що ми з нею почали борюкатись, як справжні мужики. А потім я раптом відчула гострий оргазм.

— Ти що, лесбіянка?

— Ні, я уявляла себе не в її обіймах, а в твоїх.

— Лі, ти дуже класна, — сказав я. — І я чую твою помаду на своїй щоці усім своїм корінням. Жаль, що мені треба йти між люди.

Вона взяла серветку, провела по ній зволоженим язиком і стала витирати мою щоку. А потім дістала губну помаду, підсмикнула мій рукав і трохи вище зап’ястка, там, де «дикі гусаки» полюбляють ставити татуювання, написала червоним свій телефон.