Слава ЗСУ!

Я підійшов до шинквасу і вмостився поруч із другою, яка теж пахла, як нічна красуня[13] Перу.

— Я вас уважно слухаю, — справді уважно дивився на мене бармен, у якого підголені над губою вусики нагадували третю брову.

— Яка у вас найчистіша горілка?

— «Абсолют»! — не вагаючись, сказав він. — Двадцять п’ять тисяч «сотка».

— Двісті грамів «абсолюту» і потрійну порцію хінкалі. Але… Ти можеш розміняти сотню?

— Без проблем.

Я дав йому сто доларів, він помацав їх, смикнув на розрив і відлічив на стойку цілу купу дерев’яних російських рублів.

— Сідай за стіл, — сказав. — Я все принесу.

— Шампанським не пригостиш? — спитала «нічна красуня» Перу.

— А що, є нагода?

— За ближче знайомство.

— Боюсь зіпсувати твою ходу, — сказав я. — Якщо ми ближче познайомимося, то ти кульгатимеш.

— Це вже цікаво.

— Цікаво? Тоді відкоркуй їм пляшку шампанського, — сказав я барменові і пішов до вільного столу під стіною.

Він приніс карафку з «абсолютом» і сам налив мені чарку.

— Хінкалі будуть через десять хвилин. Уже вкинули у воду. Може, чогось закусити?

— Ні. Пізніше принесеш каву.

— Даремно ти, — сказав він. — Нормальні телиці. Можна з готелем.

— Я поспішаю. Якби ти мені організував колеса, то це було б щось.

— Куди їхати?

— В Осетію. Скажімо, до Моздока, можеш?

З-під його третьої брови під носом вирвався свист.

— Це ж довкола всієї Чечні.

— Не всієї. Тут кілометрів триста. Я плачу.

— Скільки?

— Дві сотні.

— Треба подумать. Подзвоню, спитаю.

Він пішов на кухню, а я випив, і треба сказати, горілка була непогана, хоча, звичайно, не «абсолют».

Та, що пропонувала ближче знайомство, здалеку підняла до мене келих із шампанським, я кивнув і теж підніс свою чарку.

Зате хінкалі були перфектні — тісто тонке й ніде не прорвалося, фарш пустив смаковиту юшку, яка приємно обпікала в роті. Переді мною стояла така величезна тареля цих кавказьких «вареників», що вже не тільки дівчата, а й решта відвідувачів з цікавістю поглядали в мій бік.

— Смачного!

Я підвів голову і побачив міцного хлопця з глибоким червоним шрамом упоперек лоба — дивно, як його голова не розкололася навпіл. Він сів за мій стіл навпроти і також кутуляв щелепами, але не хінкалі, а жуйку, на його вузлуватому вказівному пальці подзенькували ключі, і я здогадався, що це так швидко прибув водій, який не проти заробити цієї ночі двісті баксів.

— То куди їдемо? — спитав він.

— В Моздок.

— Прямо зараз?

— Ні, після того, як вип’ємо кави. — Я акуратно складав на край тарелі скручені з тіста «пуп’янки», в яких не було м’яса, і коли їх там лежало вже три десятки, витер серветкою губи.