Слава ЗСУ!

Ось так. І якщо, наприклад, вагабістів ще розрізняли за довгими бородами і поголеними вусами та підкоченими холошами, то я досі не можу збагнути, за чим же все-таки розпізнавали українців, котрі давно зреклися оселедців і шароварів. Це ж вам не сімнадцяте сторіччя, не 1645 рік, коли наші хлопці-найманці допомагали французам брати Дюнкерк, оскільки тоді ще не було французького іноземного леґіону і, тим більше, його спецсекціону «Жаби»; на воді і під водою тоді все було підвладне лише козакам, які з однаковим хистом користувалися що підводними човнами, що очеретяними дудочками в роті, і якщо мій безіменний пра-пра-пра-прадід десь упав смертю хоробрих біля отого Дюнкерка, то, звичайно, його ні з ким не могли сплутати.

А що каже Коран з цього приводу? А Коран каже, що ніщо з усього сущого не буває без особливого знаку, тільки треба його побачити.

9

А мій золотий Тамерлан каже, що ми вже в’їжджаємо в Назрань, ще зовсім недавно провінційне містечко, яке тепер стало столицею інґушів, котрі також мають свого президента і свій парламент. Тільки інґушам, на відміну від чеченців, пощастило з Русланами, вони обрали своїм президентом Руслана Аушева, вони до свого парламенту обрали кільканадцять Русланів, телефон одного із них тепер міцно сидить у моїй черепній коробці разом з адресою — зовсім легенький п’ятизначний номер, навіть коротший на одну цифру за те число, що становить суму моєї винагороди за цю мандрівку. В разі відмінного виконання, звичайно, хоча в нашій умові не було застережень щодо надійности Пелена, у нас взагалі не буває розмов про довгий язик, яким найчастіше цілуються зі смертю. Однак ще рано судити про Пелена, мені могли впасти на хвіст і без нього, не думаю, що ті, хто мене сюди послав, так необачно тут злегковажили. Та й невідомо, чи зараз мене пасуть, чи облишили, адже в саму Чечню я поки що не показував носа. Щось певне сказати тут важко, бо в цьому випадку не обов’язково сідати на хвіст, якщо є добрий зв’язок між блокпостами.

Я розпрощався з Тамерланом у центрі міста і, взявши схудлий за ніч саквояж, вирішив походити цією столицею, яка нахапалася від інших стольних градів хіба що рекламних фанаберій. А решта все було, як і має бути в провінційному містечку. Ген і стандартний п’ятиповерховий готель «Назрань», де, я був певен, зараз у мене почнуть вимагати паспорт, та все-таки вирішив ризикнути: по-перше, ніхто не стовбичив біля стійки адміністратора, а по-друге, за тією стойкою сиділа така здобна франзоля[23], що в мене потекла слина.

— Радий вас бачити, — сказав я. — Ви мене ще не забули?

— Вас?.. — Її ротик так і лишився відкритим.

— Ми тоді з вами… — Я «розгубився» ще дужче за неї. — Жаль, я сподівався… Тут і переночувати всього одну ніч, а я десь посіяв паспорт.

— І більш ніякого документа? — спитала франзоля, дивлячись на мене двома родзинками.

— Та от… ніякого, — я порпався по кишенях, зумисне перекладаючи з одної в другу жмені м’ятої грошви, виміняної ще в хасав’юртівському барі. — Але я в боргу не залишуся. Всього одну ніч, — повторив я, ніби виторговував на ту одну ніч не кімнату, а саму франзолю.

— Взагалі так не можна… Але… одну ніч… У нас тепер порожньо.

— Люкс, якщо можна, — сказав я.

Франзоля не прогадала: поверх купи дерев’яних за номер я поклав їй ще двадцять баксів зверху, і вона так розрум’янилася, хоч відразу клади до рота. Та головне, я тепер знав, що вона нікому про мене не писне, хіба що з неї почнуть виколупувати киш-миш.