Слава ЗСУ!

— Хіба ти його ніколи не бачив?

— Ні,— сказав я.

— Асі тут зараз немає. І Біслана також, вони далеко. Але ми все перевіримо, я зв’яжуся з ними по телефону. А поки що вибач, дорогий, я не можу тебе відпустити.

Мене відвезли у той же підвал, де вже не було й старого чеченця, тільки бочка з бензином стояла, а наступного ранку зайшов сам красюк і сказав:

— Я думав, що ти збрехав, але ні: Асі підтвердила, що має такого брата. Вона попросила, щоб тебе відпустили. Тільки вибач, дорогий, над нами тут є ще начальство. Тобі доведеться пройти деякі формальності на фільтраційному пункті.

— Вона нічого мені не переказувала?

— Нічого. — На його до відрази красивому обличчі застигла співчутлива усмішечка.

10

Я набрав п’ятизначний номер, і чоловічий голос відгукнувся одразу.

— Вас турбують із Комітету біженців, — сказав я. — Чи можна Русланбека Ахметовича?

— Його немає. Щось передати?

— Та ні, я все перешлю поштою в Комісію Народних зборів[27].

— Спробуйте передзвонити через півгодини.

— Добре, дякую.

Я спустився в хол і запитав у франзолі, де в них можна гарно повечеряти.

— У ресторані «Рояль», — сказала вона.

Ну от, ще один атрибут європейської столиці.

— Там що, грають на роялі? — спитав я.

Вона дуже мило мені всміхнулася, розказала, як знайти королівський ресторан, та я, звичайно, пішов до пошти, де мене мали зустріти через півгодини після телефонної розмови.

Скромна зелена «сімка» із затемненим склом зупинилася навпроти пошти секунда в секунду, я сів на заднє сидіння, і водій, крім якого в салоні не було більш нікого, відразу рушив.

За всю дорогу він не обмовився жодним словом, хоч їхали ми хвилин сорок, і я також мовчав, позираючи то в бокове, то в заднє вікно, як той кіт, що його везуть невідомо куди. Ми виїхали за місто, де починалися гори, я помітив, що від нас не відстає ще одне авто, але з того, як мій водій спокійно позирав у дзеркальце заднього огляду, зрозумів, що то свої.

Ми в’їхали в дачну зону, поминувши «цеглину» дорожнього знака, й завернули на самшитову алею, яка вела вже прямо до такої розкішної хоромини, що сумніву не лишалося: це була вілла одного із Русланів. Обіч в’їзної брами стояла буда-вартівня, черговий пропустив нас на подвір’я, де біля входу в хоромину стовбичив ще один кам’янолиций джигіт. Він і провів мене до господаря — літнього сивого чоловіка, який, вітаючись, на знак особливої поваги простяг обидві руки.

— Як доїхали?

— Доїхав, — сказав я.

Ми сіли у затишній віталенці біля такого столу, до якого не доскочив би жоден «Royal», але Русланбек Ахметович ні до чого не доторкнувся.

— Ви не зважайте на мене, — сказав він. — Я, чесно зізнаюся, трохи хвилююся. Ця дівчинка дуже дорога для нас.

Ще б пак, подумав я, тільки мені одному обіцяно півмільйона франків.

— Це треба було зробити давно, — він дивився на мене так, ніби просив вибачення. — Не знаю, про що вони думали раніше. Ви… Як мені краще вас називати?