Слава ЗСУ!

— Ти ж сам просив машину, яку не шкода спалити. Оце якраз і є та машина.

Дорогу, яка вела прямо, добре висвічували фари «Опеля», а коли спалахувала блискавка, то темрява розсувалася навсібіч, і було добре видно березові гаї, розкішні листяні переліски, озерця… Не знаю, за що так дехто не любить Московію. Чудова країна, замилуєшся. Особливо ці берези… Я б сказав, країна березового ситцю… липового штапелю і соснового вельвету.

І щоб геть не розм’якнути від цієї ідилії, я згадував інший ліс, згадував фіолетовий присмерк у горах і фіолетову кров…

Коли ми повернули праворуч, я подумав про коня, а коли ліворуч — про голову. І попросив Вессона вимкнути фари, хоча до того найідилійнішого куточка було ще далеченько. Саме тоді стіною упав дощ; якби не блискавка, ми без фар не просунулися б і десяти кроків.

Отак, майже навпомацки, заїхали з тильного боку об’єкта, але машину я зупинив метрів за двісті від його металевої огорожі. Та й то ми під’їхали так близько тільки тому, що нас заступав не лише сосновий бір, а й щільна дощова пелена.

— Розвернешся і стій тут, — сказав я Вессонові. — Годину можете не ворушитися. Але я буду швидше.

Він кивнув, а Сміт сказав:

— Ні пуху!

— Пішов ти, — послав я його, не називаючи рогатого, бо справжня гроза ще тільки починалася.

Однак це була моя стихія, це був той особливий стан, вищий за grenuill, коли твої бронхи перетворюються на зябра, а легені стають плавальним міхуром, який до всього ще є резонатором і з неймовірною чутливістю вловлює найменші звукові порухи. Я вже не кажу про нюх, що взагалі не має порога, адже сприймає запахи навіть крізь товщу води.

Дощ пробивав верховіття сосон, пронизував їхні крони, прошивав усе до землі, і я пірнув у його глибину, ніби вилупився з того «Опеля», як із яйця-ікрини, і поплив поміж дерев уперед, прямо, прямо, а коли переді мною виросла висока дротяна мережа, я напнув плавальний міхур, натужив плавники і сягнув угору, долаючи цю перешкоду без особливих зусиль, адже весь простір був наповнений щедрим дощем, водою, життям. Це ж не мертва пустеля, куди наш секціон вивозили на тренування і тримали там без води при температурі майже п’ятдесят градусів за Цельсієм, вивертали кишені, щоб ти часом не приховав десь вітаміни чи якусь мізерну цукерочку, і ось на такій спекоті ми цілими днями навчалися виносити з поля бою мертвих і поранених до гелікоптерів, а коли вночі переходили гори (тридцять кілограмів спорядження на тобі, плюс штурмовий карабін), то дехто ламав ноги, і тоді ми несли поранених уже навсправжки; останнім же етапом у нас, жаб, завжди було подолання річки — то для мене завиграшки, хоч траплялись річки, де не второпаєш, чи коріння хапає тебе за ноги, чи крокодил, але мусиш пропливти під водою без акваланґа щонайменше п’ятдесят метрів, аби тебе не вибракували, бо в спину постійно хекав дублер, чию тінь ти чув на собі, як чужу личину…

А тут падає дощ, і за дротяною мережею починається озерце шириною метрів із двісті. Я ще вчора все, що зміг, роздивився: там, по той бік озера, над самісінькою водою стоїть спальний корпус чи то якогось міні-санаторію, чи дачної бази; праворуч від нього одноповерховий фліґель і ще прибудова з високим комином — чи не кочегарня; а далі просторе подвір’я з квітниками, доріжками, кущами руж та жасмину і, звичайно ж, нестриженими ґазонами. З того боку, від в’їзду, огорожа не дротяна — суцільний штахет заввишки у півтора людських зрости оточує цю територію з парадного боку, і лише ворота зварені з листового металу.