Слава ЗСУ!

— І-і-і-й-йа-а-а!!! — блідолиций замість того, щоб ударити по кулі, так крутонув тим києм, що він перетворився на вітряка, здатного перемолоти все на своєму шляху. Важкий комель зі свинцевою серцевиною зачепив «макара», і якби його тримала нормальна людина, то він би залетів хтозна-куди, а так я тільки вражено опустив руку й сказав:

— Ти ці штучки будеш показувати тоді, коли я з тебе зроблю японця. Блоха ти непідкована.

Він захекав-захукав, розкручуючи кия у млинок, що мерехтів то в один бік, то в другий, і саме за тієї миті, коли вітряк змінював напрям обертів, я в горизонтальному стрибку заліпив ногою якраз під шапину, в те місце, де в певних істот розміщені зябра. Це був, треба зізнатися, дуже підступний удар, після такого не кожен і вичухається, але що мені залишалося робити, як уже в польоті я помітив, що наш балухатий співачок замість школярської крейди тримав у руці пістолет і досі не вистрілив тільки тому, що боявся влучити у свого блідолицього брата. Він слушно чекав, поки той гепнеться об стіну, пустивши червону слину, і тоді перед ним зостанеться тільки гола мішень. Балухатому, видно, ще не доводилося стріляти в терористів, коли ті шугають у людському натовпі, де повно жінок і дітей, він тільки стріляв у конкретні мішені, виокремлені і живі, навіть якщо то були жінки. Та поки блідолиций сповзав по стіні, як ганчір’яна лялька, я вже був під більярдним столом і присоромлював себе, що закотився сюди, наче від Салманової «лимонки», хоча на столі лежали всього-на-всього більярдні кулі. Та враз цей стіл почали прошивати кулі свинцеві,— ох, присягаюся хлібом, як кажуть брати-чеченці, я не хотів цієї стрілянини, вона мені була зовсім ні до чого, ця стрекотня, бо… раз, два… так, їх уже тільки двоє, підказувала мені лічилочка, але ж невідомо, де він той другий, і що він тепер намислить.

Цей, перший, ось тут, я бачу його ноги в білих маратонках, бачу їх тільки до колін, на яких віддулися холоші, і вже без вагань стріляю саме туди; викочуюся з-під столу у мить його больового шоку і пускаю ще одну кулю в його праве плече, точнісінько в те місце, де колись зачепив мене «красавчик»: c’est la vie, c’est la guerre[45] — сьогодні ти, взавтра я.

Спершу на підлогу падає пістолет, потім невідь-чому розлягається і сам красень — я ж його зовсім легенько підранив, тільки так, для постраху, а він, сучий син, придурився заледве не мертвим; тільки й того, що витріщив на мене лупаті очі, і я з великим співчуттям, що він не може ходити, узяв важкого, налитого свинцем більярдного кия і ткнув його в ложечку, в те місце, де в нормальних людей під грудною кліткою починається душа.

— Візьми, — сказав я. — Буде тобі замість ковіньки.

А до себе промовив лічилочку, що стала вже коротшою за комариний ніс: «Раз»… Де ж він, отой Раз, чому й досі не прибіг на постріли?

Я вийшов з більярдної, трохи соромлячись того, що тримаю пістолет у витягнутій правиці і різко воджу ним туди-сюди, наче в моїй руці якийсь флюґер, що сам чує, звідки повіває вітер.

А вітер повівав із тієї кімнатки, де я приглушив кнура, тому вважав її найбезпечнішою, і коли, піднявшись у хол і дивуючись його порожнечі, рушив до сходів, які вже вели на другий поверх, той вітер якраз і війнув з отієї кімнати прямісінько в мою спину.

— Кинь пістолет і підніми руки, — почув я спокійний голос. Такий спокійний і тихий, що не послухатись його було неможливо.