Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

Поки кабіну наповнювало тепле повітря, він стояв біля вигнутої передньої шиби і вдивлявся вдалечінь. Починався понурий день, бо на Титані завжди панувала ніби передгрозова напівтемрява. Неначе з вікна висотного будинку він бачив скельні руїни ген там за космодромом — адже опинився на висоті дев’ятого поверху. Навіть на гриб контрольної вежі він позирав згори. Скільки сягало око, аж до гірських хребтів на видноколі, тільки ніс «Геліоса» був вищий за його діґлатора.

Крізь бічні, теж вигнуті шиби він заглянув у глибину темної шахти, слабо освітленої лампами. В ній було повно всіляких механізмів, і вона рівномірно гула й зітхала, ніби розбуджена з летаргічного сну. У кабіні не було жодних розподільних пультів, важелів управління, екранів — нічого, крім одягу для водія, що лежав зіжмаканий на підлозі, ніби порожня шкіра з металевим полиском, і мозаїки чорних кубиків, прикріплених до передньої шиби. Вони скидалися на дитячі цяцьки, бо на стінках тих кубиків видніли обриси маленьких ніжок та ручок — правих з правого, а лівих з лівого боку. Коли колос рухався і все у ньому працювало нормально, ці невеличкі малюнки горіли спокійним ясно-зеленим світлом. При перебоях барва змінювалася на сіро-зелену, якщо розлад був незначний, і переходила у пурпурову в разі серйозної аварії.

У цій чорній мозаїці, поділеній на сегменти, було спроектовано всю велетенську машину. У теплих струменях кліматизації пілот роздягся, запхав свій трикотажний костюм у куток і почав натягати костюм оператора. Еластичний матеріал охопив його босі ступні, стегна, живіт, плечі, огорнув шию. Стоячи у цій електронній зміїній шкурі, Анґус старанно, палець за пальцем, встромив долоні в рукавиці. Коли ж він єдиним рухом — знизу вгору, затяг замок-змійку, досі чорна мозаїка заблимала кольоровими вогниками. Анґус кинув погляд на схему, перевіряючи, чи їх розташування таке ж, як у серійних морозоходів, котрі він водив на Антарктиді. Хоча морозоходам було далеко до маси діґлатора. Він дістав з-під склепіння лямки, схожі на збрую, підперезався ними і міцно застебнув на грудях. Коли пряжка заклацнулася, збруя, лагідно пружинячи, підхопила його, так що він повис, охоплений під пахвами, як у добре припасованому корсеті, і міг вільно рухати ногами. Переконавшись, що й руками рухає так само легко, він пошукав головний вимикач, простяг руку собі за спину, знайшов важіль і повернув до упору. Всі вогники на кубиках заблищали вдвічі яскравіше. І водночас він почув, як у глибині під ним запрацювали мотори кінцівок. Вони працювали на холостому ходу, стиха цмокаючи: з шатунів туди натікало забагато мастила, яке накачали в обертальні підшипники іще в земній верфі, щоб запобігти корозії.

Пильно вдивляючись вниз, щоб не зачепитися за стіну складу, Анґус зробив перший обережний, маленький крок. У підкладці його костюма стриміли тисячі електродів, вшитих гнучкими спіральками. Притулені до голого тіла, вони приймали імпульси нервів і м’язів, щоб передавати їх велетові. Кожному суглобові людського кістяка відповідав збільшений у тисячу разів герметичне замкнений суглоб машини. Так само кожній групі м’язів, які згинали й випростували кінцівки, відповідали воістину гарматні циліндри. В них ходили поршні, на якї тисло мастило, що закачували насоси. Але про все це оператор не мусив ні думати, ні знати. Рухатися він мав так, ніби ходить по землі, а рукою може взяти будь-який потрібний предмет.

Слід було пам’ятати тільки про дві розбіжності. По-перше — масштаб: один людський крок дорівнював дванадцятиметровому крокові машини. Те ж саме відбувалося з кожним рухом. І хоча, завдяки неймовірній точності датчиків, машина могла за бажанням водія піднести навіть налитий по вінця келих зі столу й підняти його на висоту тринадцятого поверху, не розхлюпнувши й краплини, і не розчавити скляну чарку в пальцях-лещатах, це була б лише демонстрація вправності оператора, хизування майстерністю. Адже колос мав підіймати не келихи, а багатотонні трубопроводи, траверси, кам’яні брили, а коли йому до лещат-рук приєднували спеціальні пристрої, він робився буровою вишкою, бульдозером, підйомним краном, який поєднує майже невичерпні сили з людською вправністю.

Велетоходи стали втіленням концепції екзоскелету, котрий, як зовнішній підсилювач людського тіла, був відомий у багатьох прототипах двадцятого століття. Про цей винахід забули, бо тоді на Землі не знайшлося для нього застосування. Ідею відродили під час освоєння Сонячної системи. З’явилися машини, пристосовані до умов планет, на яких вони мали працювати. Отож, хоча вагою ці машини різнилися, та інертна маса в них була скрізь однакова, і в цьому полягала друга найістотніша відмінність між ними та людьми.

Попередня
-= 10 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!