Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

— Хтось хоче висловитись?

Накамура звів брови й мовив повільно, сповненим шанобливого співчуття тоном:

— Я схиляюсь до першої гіпотези. Корабель мав утратити потужність, а люди — вийти з цієї атаки живими. Пораненими, але живими. Від трупів не багато довідаєшся.

— Хто іншої думки? — запитав командир.

Усі мовчали, вражені не так тим, що сталося й що вони тут почули, як виразом Стірґардового обличчя. Насилу розтуляючи рота, немовби його схопив тризм, він сказав:

— Ну, голубчики, проповідники примирення і милосердця, озвіться, дайте нам і їм шанс порятунку. Переконайте мене, що ми повинні повернути назад і принести Землі скромну втіху, що існують світи, ще гірші від нашого. А їх приректи на самознищення. На час цих переконувань я складаю з себе командирські обов’язки. Я — онук норвезького рибалки, простак, який перевершив СВОЇ можливості. Я вислухаю будь-які аргументи, а також образи, якщо хтось визнає їх доречними. Те, що я тут почую, буде стерте з пам’яті ҐОДа. Я слухаю.

— Це не вияв покори, це — глузування. Символічне складення з себе командирських обов’язків не може змінити ситуації. — Араго, немовби бажаючи, щоб його було краще чути, ступнув крок уперед і обернувся до присутніх. — Та якщо кожен до кінця повинен чинити так, як йому підказує власне сумління, незалежно чи це буде драма, а чи трагіфарс, бо він сам не поставив іще п’єсу життя і не вивчив, як актор, роль, я заявляю: вбивством ми нікого й нічого не врятуємо. Під маскою «Гермеса» ховався підступ, а під маскою прагнення до контакту будь-якою ціною ховається не бажання пізнання, а мстивість. Хоч би що ти зробив,— якщо не повернеш назад,— це буде фіаско.

— А хіба повернення не фіаско?

— Ні,— відповів Араго. — Ти, безперечно, знаєш, якого дошкульного удару можеш їм завдати. Але на цьому твоя певність вичерпується.

— Це правда. Ви скінчили, отче? Хто ще хоче сказати?

— Я,— озвався Гаррах. — Якщо ти захочеш повернути назад, командире, то я зроблю все мо^жливе, аби цьому запобігти. Тільки закувавши мене в кайдани, ти завадиш мені в цьому. Я знаю, за діагнозом ҐОДа я вже ненормальний. Що ж, нехай. Але ненормальними стали тут усі без винятку. Ми зробили все, що було в наших силах, аби переконати їх: з нашого боку їм ніщо не загрожує; ми дозволили атакувати себе впродовж чотирьох місяців, уводити в оману, зваблювати, дурити, і якщо отець Араго репрезентує тут Рим, то нехай він згадає, що сказав Спаситель Матвієві: «Не думайте, що я прийшов послати спокій на землю; не прийшов я послати спокій, а меч». І що… та я вже й так занадто розбазікався. Будемо голосувати?

— Ні. З моменту їхнього розчарування минуло вже п’ять годин, отже, ми не можемо більше зволікати. Ель-Салям, тобі доручається привести в дію солазер.

— Без попередження?

— Після похорону воно вже ні до чого. Скільки тобі треба часу?

— Двічі по шістнадцять хвилин на пароль і відзив, плюс наведення. Через двадцять хвилин він зможе жалити.

— Нехай жалить.

— За програмою?

— Так, упродовж цілої години.

— Накамура, ти позичиш нам свої очі. Хто не хоче на це дивитись, може йти собі.

Добре захований у хмарах порошкового маскування, яке сяяло завдяки спричиненому Дзетою випромінюванню, солазер відкрив вогонь о першій годині ночі, тобто з тригодинним запізненням, бо Стірґард зажадав ґрунтовної колімації, а цим самим — удару в кільце по дотичній там, де їм налаштували пастку. Через те довелося чекати, поки планета зробить повний оберт довкола своєї осі. Вісімнадцять тераджоулів вистрелили шпагою світла. Стрибок фотометрів підтвердив, що невидимий у порожньому просторі ніж сонячної фрези ковзнув збоку і, націлений у край кільця, зірвав його зовнішній пруг. Зображення, глухе і німе, хоч його могла б затулити долоня, показало всю силу, відібрану в Сонця, коли вона розрядилася в ударі твердішого за сталь світла об тисячомильне льодове кружало. Сам центр удару побачили спершу у вигляді блискучої вирви, з якої білими клубами бурхала хурделиця в мерехтінні дивовижних, вигнутих веселок. Льодове кільце кипіло й, випаровуючись, тієї ж миті замерзало й розсіювалося в чорному вакуумі поза горном, утворюючи вуаль, що довгими смугами тяглася за планетою. Вуаль заходила за диск, бо лазер жалив у напрямку, протилежному до обертів планети. Стірґард звелів ударити в блискучий диск кільця так, щоб вивести його з динамічної рівноваги. Сконденсованої в солазері сили вистачило на сім хвилин тераджоулевого різання.

— Достатньо,— заявив ҐОД.

І справді: зовнішнє кільце вже тріскалося, а у внутрішньому, відділеному від нього шестисотмильною щілиною, вирували турбуленції, викликані розцентруванням. Коли льодове поле, зметене в півморок, гривастими хмарами сягнуло за денну півкулю й зникло в тіні ночі, обрій Квінти заяснів, немовби за ним уставало інше, точнісінько таке саме Сонце в димучих стовпах веселок і кривавою зорею залило ще гладеньку опуклість похмурого моря. На цю страхітливу катастрофу просто приємно було дивитись. Світло, яке било з розсіченого кільця, утворило в трильйонах льодових кристаликів космічний фейєрверк, який затуляв усі сузір’я зоряного тла. Від цього видовища аж дух забивало. Люди в операторській інстинктивно переводили погляд з горішнього локатора, в якому над самісіньким Сонцем ексцентричне тремтів лазерний алмаз, на головний екран, де неперервний безімпульсний потік сили обдирав материкове кружало від лускаючих шарів білосніжної криги.

Попередня
-= 119 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!